Закони буття

Загальновизнано, що у Всесвіті всі події відбуваються впо­рядковано і з необхідною доцільністю. Розбігаються галактики, кружляють планети довкола Сонця, обертається Земля, і все це - в певних часових і просторових межах і згідно з законами небес­ної механіки.

Розумний спостерігач прагне пізнавати Всесвіт і збагнути себе в ньому головним чином через відкриття одвічних законів, що керують неживою і живою природою з найвищим ступенем ефек­тивності. Саме в цих законах проглядається присутність гранді­озного Задуму Творця, який заснував закони природи і впрова­див їх в дію разом з законами моралі і логіки.

Закони природи - наперед визначені Богом як істинні та незмінні закономірності буття. Це - відкриті й невідкриті ще сили природи і закони математики, фізики, хімії, біології та інших наук, а також ціла низка констант (сталих величин), що в сукупності забезпечують існування нашого світу.

Закони моралі - закладені Богом в душу кожної людини як дар усвідомлення добра і зла та права свобідного вибору. Це пра­во дозволяє людині діяти на власний розсуд, зокрема порушува­ти моральні норми, однак із застереженням про неминучі докори сумління, терпіння і покарання.

Закони логіки - віддзеркалення божественної мудрості у свідо­мості людей, що представлена правилами і схемами міркування, необхідними і достатніми для осягнення істини.

Всі ці закони співіснують в природі синхронно (гр.

Таке поєднання законів буття не виключає питання стосов­но того, що переважає у Всесвіті: фізичне, моральне чи логічне? Можна стверджувати (як з релігійних, так і з наукових позицій), що основоположним принципом буття є етична норма - мо­ральність, оскільки фізичний фактор (пристосованість, бороть­ба за існування і т.д.) сам по собі не може призвести до форму­вання нової якості - моральної свідомості. Якщо ми визнаємо, що першопричиною буття Всесвіту є трансцендентальний Бог, який створив належні умови для актів високої любові в царстві розумних і свобідних людей, то можемо впевнено стверджувати, що саме мораль і логіка покладені в основу природи, бо вони наповнюють доцільним змістом існування Всесвіту і людства в ньому.

Проте домінуючий принцип морального начала не примен­шує ролі фізичного, оскільки саме він обумовлює буття матеріаль­ного світу внаслідок наявності сил природи і відповідних фізич­них законів. Ці сили і закони охоплюють своєю дією всі об’єкти Всесвіту від велетенських космічних зір до найменших атомів й тим самим забезпечують буття неживої та живої природи.

Закон є філософською категорією, в якій мислиться єдність найважливіших прикмет буття - упорядкованості, необхідності, стійкості, повторюваності. Протилежною до закону є категорія хаосу, в якій мисляться безладність, випадковість, нестійкість, неповторюваність. Розуміння закону як відображення найвищо­го узагальнення реального світу формувалося в історичному плані й тлумачилося по-різному. В античні часи домінувала ідея універсальної впорядковуючої сили (давньокитайське дао, ло­гос Геракліта, нус Анаксагора), а в новітні - ідея сил природи, виражена різноманітними відношеннями, причинністю, влас­тивостями, принципами, які визначають закономірності існу­вання речей (Бекон, Декарт, Ньютон, Фоєрбах, Ге'ель та ін.).

Розумний спостерігач не може не визнати, що кожна ланка природи, як і вся природа, пронизані доцільною програмою бут­тя, без якої саме існування розумної людини у Всесвіті було б не­можливим. Людський геній вже домігся значних успіхів у розкритті таємниць природи головним чином на стику науки, філософії та теології. Тепер багато вчених не без здивування і захоплення при­мушені визнати, що Всесвіт є чудовим творінням. З цього приводу варто навести цитату із книги Мудрості: «Справді глупі є всі ті люди.., які, через видимі речі, не змогли пізнати Сущого і, розду­муючи над Його творінням, не дійшли до пізнання Майстра» (13:1). Новозавітній апостол Павло також закликав до активного пізнан­ня Бога-Творця крізь призму видимих природних речей (Рим. 1:20).

Речовина Всесвіту наскрізь пронизана силами природи не тільки в певних співвідношеннях, але й у сталих взаємозалежнос- тях - законах, що визначають необхідні та достатні алгоритми (лат. правила) космічного буття. Незважаючи на дивовижну різноманітність форм взаємодій фізичних тіл між собою, в при­роді налічується всього чотири сили:

1. Сили тяжіння (гравітація);

2. Електромагнітні сили;

3. Ядерні сили;

4. Слабкі сили в атомах.

З проявом цих сил ми щоденно зустрічаємось, відчуваючи або не відчуваючи їх інтенсивності, та сприймаємо їх як щось бу­денне і належне. При цьому не без здивування вимушені визнати, що сили природи і весь навколишній матеріальний світ немовби зв’язані між собою путами глибокої єдності. Ця насправді велич­на і гармонійна картина цілісності природи переконує нас в тому, що Всесвіт - наперед визначена доцільна система, творіння абсо­лютного Розуму - Всемогутнього Бога.

Сили природи дуже несхожі між собою, однак діють зла­годжено кожна у своїй «сфері впливу» і з тою чи іншою інтен­сивністю.

Отож, в макрокосмосі домінує сила тяжіння (гравітація), а в мікрокосмосі - електромагнітні, ядерні та слабкі сили, однак ве­личини їх енергій не є однаковими, а визначаються фіксованими співвідношеннями у вузькому діапазоні числових значень, які за­безпечують гармонійне існування космічної речовини (як живої, так і неживої) із застереженням, що навіть незначні відхилення від цих констант можуть призвести до всесвітньої катастрофи.

Споконвічні закони природи довго не розкривали своїх таєм­ниць. Лише окремим античним мудрецям вдавалося встановити сталі закономірності в астрономії, математиці та фізиці (Піфагор, Евклід, Архімед та ін.), і тільки в новітні часи із загальним розвит­ком природознавства почався бурхливий процес пізнання законів природи у всіх галузях науки. До числа їх фундаторів-відкривачів законів природи слід віднести Ньютона, Коперника, Галілея, Ку­лона, Ома, Ліннея, Пастера, Менделєєва, Айнштайна, Дірака, Хойла і багатьох інших, що першими розкрили суть буття існую­чих природних явищ і виразили їх математичними формулами.

Розглянемо декілька прикладів актуальних законів природи в їх фізичному і математичному виразі. Передовсім слід відзна­чити відкриті Ньютоном закони руху тіл, в яких не тільки відобра­жені фізичні параметри цього явища та закономірні зв’язки між ними, але й визначена причина, що зумовлює цей рух, - дія сили всесвітнього тяжіння.

Закони руху космічних тіл, що володіють високими швидкос­тями, наближеними до швидкості світла (υ → с = 300000 км/с), були виявлені на початку 20 ст., коли сформулювалася теорія відносності. Основний внесок в цю теорію зробив А. Айнштайн, який встановив фундаментальний зв ’язок між простором, часом і рухом.

Теорія відносності є фундаментальною базою для багатьох наук, зокрема для сучасної фізики, космології та філософії, ос­новне значення якої зумовлене тим, що вона істотно збагатила наукове пізнання Всесвіту й утвердила переконання про його єдність, впорядкованість і доцільність.

Вивченню Природи електромагнітних сил передував довгий період наукових досліджень, що завершилися відкриттями Ку- лона (18 ст.), Ома (19 ст.), Ампера (19 ст.) і Максвелла (19 ст.) та формуванням спеціальних наук - електростатики і електродина­міки. Останні спричинились до бурхливого розвитку електротех­ніки, радіотехніки, електроніки та інших споріднених наук, що набули найширшого практичного застосування в народному гос­подарстві.

В мікросвіті, крім електромагнітних сил, дуже активно діють сильні та слабкі сили, які відіграють визначальну роль у представ­ництві всього розмаїття речовин у Всесвіті. Відкриття цих сил відбулося вже в 20 ст. і стало можливим внаслідок бурхливого розвитку ядерної фізики, що розпочався в 1903 році дослідами Резерфорда. В основі цієї вельми складної науки про властивості, будову і перетворення атомних ядер покладені електродинаміка, квантова механіка, статистична фізика та інші науки, однак і досі повне розкриття природи ядерних сил залишається проблемою. Щоправда, досягнення ядерної фізики і квантової механіки (на­уки про закони руху в мікросвіті ядер атомів і елементарних час­тинок) призвели до значних успіхів в царині атомної енергетики та ядерної техніки. Великий внесок у становлення квантової ме­ханіки зробили видатні фізики 20 ст. Планк, Айнштайн, Бор, Гай- зенберг, Дірак, Фермі, Ландау та інші. Відкриті ними закони бут­тя мікросвіту істотно відрізняються від закономірностей класич­ної фізики в плані недостатньої ймовірності, однак лише на їх основі вдалося з’ясувати будову атома, встановити природу хімічного зв’язку і, зокрема, пояснити періодичну систему Мен­делєєва.

Очевидно, що всі природні явища є похідними певних законів і тому мають наукове об'рунтування. Однак особливі явища — чуда, що належать до сфери теології, опиняються немовби за ме­жами раціонального пояснення. Теологія визнає можливість чуда, покликуючись на всемогутність Бога, без огляду на те, чи закони природи узгоджуються з виникненням якогось незвичайного яви­ща. Теологія передусім розглядає чуда як прояв Божої всемогут­ності і безмежної доброти до людини, що відображено у всій біблійній історії.

Однак філософія природи трактує проблему чуда з принци­пової позиції: чи чудо є можливим? Чи закони природи допуска­ють втручання трансцендентального^[1] чинника в буття Всесвіту? Так сформульовані питання відповідають змісту філософії при­роди, оскільки вони тісно пов’язані з будовою речовини, її влас­тивостями, характером взаємодій і т. д. Філософія природи в своїх дослідженнях не може виходити за межі Всесвіту, тому тлумачен­ня чуда здійснюється лише в рамках можливого феномену навіть за умови, що втручання трансцендентального чинника супере­чить усталеним законам. Таке втручання в устрій природи вва­жається божественним провидінням, доцільність якого є необхі­дною для функціонування Всесвіту як акт забезпечення наперед визначеної мети. Лише з такої позиції стають доступними для розкриття питання про можливість здійснення чуда. Сучасна кос­мологія не має аргументів, які б заперечували трансценденталь­не начало як джерело виникнення чуда, однак за умови, що воно наступило миттєво. Справа в тому, що довготривалі закономірні процеси еволюційного спрямування також можуть завершуватись появою унікального і ефектного явища, однак останнє слід ква­ліфікувати як диво. Філософське визначення чуда можна сфор­мулювати так:

Чудо - феноменальне явище, обумовлене втручанням транс­цендентального чинника в природу речей.

Розглянемо деякі логічні схеми причинної зумовленості чуда. Наприклад, якщо кожне явище А (в дії) досі призводило до появи явища В (як ефекту дії), то такий взаємозв’язок між явищами А → В є закономірний (згідно із законом достатньої підстави). Однак, якщо під дією явища А не наступить закономірне явище В, а якесь не-В, тобто таке, що не може бути визнане як наслідок причини, то це В кваліфікується як порушення причинної закономірності. У ширшому плані причинно-наслідкового ланцюга, в якому по­слідовно наступають явища А → В → С → D в просторі та часі таким чином, що явище А спричиняє кінцеве явище D за посеред­ництвом В і С. Однак, якщо після явища А відразу наступило б явище D без посередництва В і С, то таке «випадання» проміжних ланок можливе лише під дією надзвичайної сили, яка й спричиняє ефект чуда. Звідси випливає логічний висновок, що в процесі ви­никнення чуда порушується лише статистична схема послідовності причинно-наслідкових явищ, а закони природи зберігають свою дію, однак в надто ущільненому часовому і просторовому режимі.

В такому розумінні характерними є, наприклад, оздоровчі чуда Ісуса Христа і ходіння Його по воді, які наочно свідчать про те, що Всесвіт не підвладний безумовному детермінізму (при­чинній зумовленості явищ природи). З цього приводу сучасний філософ Поппер зауважив, що якби Всесвіт підлягав абсолютній визначеності, то космологічний і біологічний розвиток був би неможливим. В рамках детермінізму не було би ні свобідної волі, ні відповідальності за вчинки. Однак такий стан речей не спо­стерігається, бо природна еволюція мирно співіснує із космічни­ми катастрофами та земними екстраординарними (надзвичайни­ми) явищами. Тому, наголошує Поппер, якщо хтось вважає, що закони природи є виключно необхідними і достатніми для буття світу, то він приховано визнає безумовний детермінізм (тобто суто матеріалістичний принцип причинної зумовленості явищ, що виключає можливість змінності фізичних констант).

Визнання безумовного детермінізму несумісне із сучасними тенденціями філософії природи, в яких винятковість чи не­відповідність якогось явища усталеним нормам не обов’язково має суперечити законам природи, а відношення між ними не му­сять бути обов’язково необхідними, іншими словами, космоло­гія, як філософсько-природнича дисципліна, допускає можливість настання надзвичайних явищ, однак за специфічних умов, що виникли під впливом ідеальної трансцендентальної сили. На цьо­му ще в 13 ст. наголошував св. Тома Аквінський, який, не знаючи ні справжньої будови Всесвіту, ні законів природи, висловив дуже слушну думку про те, що хоча Всесвіт і є досконалим та впоряд­кованим, проте існує можливість іншого порядку речей (ordo rerum), який не був би суперечливим до наявного.

Отже, ні закони природи, ні устрій світобудови в космологі­чному і біологічному плані не дають підстав стверджувати існу­вання абсолютних і незмінних правил, за якими мусять відбува­тися явища природи. В такому розумінні фізичні та біологічні процеси, безперечно, залишаються у сфері впливу законів приро­ди, але під дією трансцендентального чинника вони можуть підля­гати особливим видозмінам, які не піддаються раціональному тлумаченню. Принаймні, закони природи не створюють нездо­ланної перешкоди для чудесних явищ й таким чином допускають їх настання як в історичному минулому, так і в майбутньому. За своєю ж грандіозністю і довершеністю сам факт виникнення і буття Всесвіту є справжнім чудом, яке розкривається в красі зо­ряного неба, в благодаті сонячного світла і тепла, в безмежному просторі і стрілі часу, у феномені життя, духовності та любові.

***

Морально-етичні норми співіснування в міжлюдських відносинах є визначальним чинником у збереженні та розвитку світової цивілізації. Важко навіть уявити згубні для народів Землі наслідки тотальної сваволі. В жорстокій боротьбі за виживання люди просто знищували б себе взаємно за правом сильного, що врешті-решт призвело б до занепаду людського роду. Отож, якщо для забезпечення буття матеріального і органічного світу необхідні і достатні лише закони природи, то для повноцінного існування людського суспільства необхідні, крім законів при­роди, ще й закони моралі, які надійно утримують людський рід в загальній течії солідарного і прогресивного розвитку. Протя­гом тисячоліть людство відкривало в собі закони моралі, що знайшло своє явне відображення в догматах усіх світових і на­ціональних релігій. Як виявилося, всі вони в загальному плані об’єднані «золотим правилом любові», про що влучно висло­вився святий Августин: «У головному - єдність; у другорядно­му - свобода; у всьому - любов».

Феномен людської моральності чітко визначив І. Кант: «Дві речі вражають мене своєю величністю... Зоряне небо над нами і

моральний закон в нас». Услід за апостолом Павлом, що при­рівнював ідеал людини до храму Святого Духа (1 Кор. 7:14), Кант підносить духовну цінність особи над її фізичною природою, уза- лежнюючи критерії поведінки людей від законів моральності - природжених норм поведінки.

Закони моралі - система ідеальних духовно-культурних прин­ципів, що утримують поведінку людей в межах норми.

Як ідеальна система належного, мораль у своїй основі відтво­рює добро в ранзі найвищої цінності, що противиться злу в ре­альному людському співіснуванні. В цьому плані закони моралі охоплюють усі сфери міжлюдських відносин - релігійну, філо­софську, економічну, політичну, правову, мистецьку.

Природа законів моралі має передовсім внутрішній (природ­жений) характер, який, однак, може змінюватись під впливом зовнішніх (історичних, географічних, етнічних) чинників. Мо­рально-етичні норми формувалися впродовж всієї історії людсь­кої цивілізації, в руслі якої кристалізувалися основоположні прин­ципи належного людського буття, напр., у формі Декалогу (хри­стиянство), Дао (буддизм), Аркан (іслам), Жень (конфуціанство) та ін., які згодом набули державного статусу у відповідних пра­вових кодексах.

Кант визначає мораль як категоричний імператив (лат. влад­не веління) у ранзі Закону, як вічний і незмінний атрибут (лат. те, що додане) людської душі. Він, услід за Сократом і Плато­ном, доводив, що мораль належить до світу надприродного, що вона тісно пов’язана, немовби зрощена, з душевним станом людини, оскільки між мораллю і щастям існує гармонійна за­лежність. Однак в реальному житті людські вчинки не завжди відповідають моральним нормам, що, в свою чергу, негайно спричиняє душевний конфлікт - почуття стурбованості, вини, сорому, гріховності та каяття. Отож людині притаманна влас­тивість суб’єктивно оцінювати свою поведінку, зіставляти власні вчинки з нормою - природженим ідеалом й тим самим свідомо кваліфікувати індекс (лат. покажчик) душевного блаженства чи стурбованості.

Як наголошував Кант, моральна свідомість є віддзеркален­ням людського «Я» - своєрідного кодексу етичних норм і пра­вил, серед яких визначальними є диференціація категорій добра і зла, почуття гуманності, обов’язку, відповідальності, честі, гідності, цнотливості, порядності, терпимості та поваги. Вони відіграють відносно самостійну роль в житті кожної людини, ак­тивно впливаючи на її трудову, суспільну, політичну, культурну, релігійну діяльність та інтимні сімейні стосунки.

У психологічному плані мораль - складне явище, в якому поєднані три чинники - інтелектуальний, вольовий і почуттєвий.

Інтелектуальний фактор визначає ступінь усвідомлення норм поведінки у відношенні до ближнього, до суспільства, до природи, до Бога, тобто розкриває міру готовності до виконан­ня своїх обов’язків.

Вольовий фактор визначає ступінь реалізації норм поведін­ки, тобто розкриває міру рішучості до виконання своїх обов’язків.

Почуттєвий фактор визначає ступінь суб’єктивної оцінки правильності чи хибності звершених вчинків, тобто задоволення чи незадоволення ними.

Всі ці складові чинники взаємообумовлені та визначають загальний моральний потенціал людини М, який для наочності можна зобразити у вигляді просторової схеми:

Рис. 14. Схема морального потенціалу людини

Звідси неважко дійти висновку, що сумарний моральний потенціал M безпосередньо залежить від рівня інтелекту, сили волі та глибини почуттів індивіда (лат. окремої особи). Очевидно, що якщо навіть один із складових чинників виявиться заниженим, то це значною мірою негативно вплине на загальний моральний стан людини.

В ідеалі всі три чинники мали б бути достатньо розвинутими, щоб утримувати поведінку людей в межах моральної норми, од­нак у реальному житті, в зв’язку з людською природою свобідного вибору між добром і злом, інтелект, воля і почуття можуть зазна­вати значних деформацій. Таке явище, на жаль, досить поширене в людському суспільстві, коли окремі особи з егоїстичних мотивів вибирають зло. Прийнявши такий ризикований вибір, вони свідо­мо знижують рівень свого інтелекту та волі, що й призводить до моральної деградації з усіма негативними наслідками - почуттями вини, нещастя, тривоги, каяття, фізичних і душевних мук.

Проблема моральності, її походження, властивостей та ролі в особистому і суспільному житті була актуальною і водночас надто складною ще з часів давньогрецьких філософів. В площині науки ця проблема залишається неоднозначною й сьогодні, ос­кільки існують дві концепції, протилежні за змістом, - ідеалістична і матеріалістична.

З позицій християнського віровчення мораль розкривається на ідеалістичному фоні як безсумнівний прояв людської душі, в якій домінує Божественний етичний Закон. Цю ідею розвивали і об'рун- товували давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Аристотель й видатні філософи новітніх часів Декарт, Кант, Хетчесон та ін.

Численні факти свідчать про те, що при всій різноманітності моральних поглядів народів світу, незалежно від історичної епо­хи чи ступеня їх соціального розшарування (т.зв. класовості), існує спільна загальнолюдська мораль, головними формами якої є гу­манізм, честь, гідність, порядність, обов’язок. Тому, всупереч матеріалістичній концепції, аж ніяк не можна ототожнювати мо­раль з індивідуальним чи класовим егоїзмом, якому відповідали б специфічні етичні норми. Адже кожна людина, здійснивши свідомо аморальний вчинок - злочин (насильство, вбивство, об­ман, перелюб, наклеп, крадіжку, і т.д.), мучиться докорами сумл­іння незалежно від того, до якого суспільного класу вона нале­жить чи в якій історичній епосі вона проживає.

Значення феномену моральності важко переоцінити. З усією відповідальністю можна стверджувати, що ця визначальна загаль­нолюдська прикмета закладена в основу закону збереження люд­ства. Про існування такого закону можна здогадуватися, беручи до уваги закономірності розвитку цивілізації. Відомо, що протягом тисячоліть точилися жорстокі війни, здійснювалися масові голоко­сти (насильницькі винищування голодом), етнічні поневолення і «чистки», релігійні переслідування, політичні репресії та тероризм.

Однак у загальному підсумку людство не тільки виживало, але й збільшувалося чисельно (від 300 млн. на початку н.е. до 6000 млн. в 2000 році), тобто майже у 20 разів. Причиною цього пара­доксального демографічного явища є сама сутність людини - її природжена моральність, усвідомлення добра і зла та здатність надавати перевагу добру. Очевидно, що відсутність цих прикмет призвела б до сплеску людського егоїзму, який спричинив би гло­бальні перманентні (лат. постійні) конфлікти. Людство втратило б шанси виживання, оскільки у світі запанувала б безкомпроміс­на боротьба не на життя, а на смерть. Ось чому природжені мо­ральні норми є необхідною умовою стабільності розвитку циві­лізації. Загальнолюдська мораль надійно протистояла злочинним діям окремих «вождів» - тиранів і диктаторів (напр., Івана Грозно­го, Гітлера, Муссоліні, Леніна, Сталіна та ін.), противилась злу проявом відповідальної солідарності з добром, що врешті забез­печило збереження людства на нашій планеті.

Моральна свідомість кожної людини відображається в її інтимному особистісному почутті - голосі совісті - реакції людсь­кої душі на характер певного вчинку стосовно моральної норми. За Мартенсоном («Моральне богослов’я»), голос совісті «заяв­ляє своєю підтримкою або доганою, спонуканням або заборо­ною» залежно від того, наскільки збігаються реальні вчинки лю­дини з ідеальними нормами моралі.

Природжені етичні норми цілковито пронизані категорією добра й спрямовані на противагу людським порокам - егоїзму, гордості, пристрасті, лінивству, хтивості та ін. Вони однозначно протилежні категорії зла - негативної сторони в одвічній дилемі свободи вибору, без якої земне буття людства втратило б сенс. Вже сама можливість скоєння аморального вчинку спонукає лю­дину застановитись, зіставити свій намір з ідеальною нормою і прийняти правильне рішення. В цьому процесі балансування між добром і злом вирішальну роль відіграє голос совісті - цей іде­альний цензор (лат. суворий суддя), який миттєво повідомляє про несумісність хибного наміру з нормою моралі, гальмує негативні почуття, нагадує про неминучість розплати, словом, робить все для того, щоб запобігти здійсненню аморального вчинку.

Голос совісті є категоричним і непомильним, бо заявляє від імені ідеальної основи людської душі, закладеної Творцем при народженні для того, щоб кожна особистість мала змогу само­стійно і неупереджено кваліфікувати свої наміри і вчинки.

За Кантом, голос совісті - сторож нашої правдивості та га­рант нашого щастя, оскільки між моральним ідеалом і душевним благополуччям існує гармонія. Цей внутрішній голос завжди щирий, наполегливий, безкомпромісний, здатний своєчасно зая­вити про будь-які відхилення від норми-еталону досконалості, застерегти, схилити до роздумів й таким чином надійно захисти­ти нас від морального падіння. Відтворюючи правду, голос совісті спрямовує наші зусилля в русло любові, безпеки, миру і єднання з Богом, на чому наголошували давньогрецькі філософи-ідеалі- сти, отці Церкви й видатні філософи новітніх часів. Зокрема, Де­карт, проголошуючи свою знамениту сентенцію « Cogito - ergo sum», визначає феномен моральності як природжену властивість душі усвідомлювати і відтворювати Правду, закладену Богом.

При всій різноманітності етичних поглядів, що властиві різним народам світу, існує універсальна загальнолюдська мораль. Цей феномен яскраво проявляється в усвідомленні різниці між добром і злом не тільки в цивілізованому світі, але й серед т.зв. «диких» племен. Про це свідчать численні дослідження вчених різних епох, які так і не виявили якогось «дикого» і цілком аморального наро­ду з неприродними і негуманними відносинами. Навпаки, пере­важна більшість аборигенів, що проживають у найвіддаленіших від цивілізації закутках, незважаючи на вкрай низький рівень куль­турного і соціального розвитку, виявляла належні рамки цнотли­вості, милосердя, поваги, обов’язку тощо. Довірливість і наївна доброта тубільців Африки, Азії, Америки і Океанії завжди вража­ла європейських мандрівників-першовідкривачів і християнських місіонерів. Випадки жорстокості з їхнього боку обумовлені адек­ватною реакцією на насильницькі дії загарбників - прибульців (кон­кістадорів, піратів, різних авантюристів та ін.)

Проведені археологічні та етнографічні дослідження свідчать про те, що моральність не є набутою рефлексією (лат. відобра­женням), тобто похідною від умов життя й осмисленою внаслі­док самоаналізу. Встановлено, що моральність властива в тій чи іншій модифікації усім народам, расам і культурам, де вбивство, насильство, перелюб, шахрайство та інші злі вчинки визнаються гріховними й підлягають осуду і покаранню.

Безсумнівно, людство припинило б свій прогресивний роз­виток, якщо б не існувало природжених загальнолюдських норм співіснування. В таких умовах ще на стадії «дикості» первісні люди в пориві егоїстичної жадоби виживання вбивали б навіть своїх близьких і рідних за шматок м’яса мамонта чи затишок в печері, що в кінцевому рахунку призвело б до самознищення людського роду. Однак цього не сталося виключно завдяки наявності в душі кожної людини внутрішнього законодавства, яке за допомогою голосу совісті спрямовує поведінку і вчинки людей у послідовне русло мирного співіснування і прогресу, для загального добра.

Кожна людина відкрита до усвідомлення і вдосконалення своєї моральності. В кожній людині можна розбудити і утриму­вати на високому рівні ідеальні етичні норми, але за умови, що вона погоджується з власним голосом совісті. Багатовіковий досвід виховання дітей, підлітків і перевиховання дорослих з ме­тою утвердження в їхній свідомості моральних принципів чес­ності, порядності, відповідальності, співчуття свідчить про те, що реалізувати на практиці такі благородні спонуки силовими засо­бами, примусом чи хитрощами не вдається. Тут вирішальну роль відіграє усвідомлене збудження природжених норм моральності шляхом пропаганди пріоритету добра і власного прикладу без­доганної поведінки.

Отже, узгодження поведінки людей з природженими етич­ними ідеалами є визначальним фактором мирного і морального співжиття, що забезпечує стабільний і прогресивний розвиток суспільства і веде до справжнього щастя.

Будь-яке порушення закону моральності не може бути ви­правданим, оскільки це суперечить божественним принципам, за­кладеним в душу кожної людини. Усвідомлюючи цю, здавалося б, очевидну істину, значна частина людства в повсякденному житті робить вчинки, що суперечать, а то й протилежні нормам моралі.

Чому людина інколи діє всупереч власному голосу совісті?

Безсумнівно основним мотивом здійснення аморальних вчинків є намір осягнення егоїстичних цілей - накопичення мате­ріальних благ, прагнення влади, слави, фізичної насолоди тощо. Така людина свідомо відкидає закон моральності, заглушує го­лос совісті й таким чином йде на компроміс (лат. угода) із злом, допускаючи нечесність, підлість, шантаж, підкуп, насильство, обмову і т.д. Однак, навіть добившись такими засобами своєї мети, людина не отримує повноти щастя, відчуває неспокій, за­таєну вину, стурбованість і каяття. Вона мучиться докорами сум­ління тим інтенсивніше, чим більша її провина, чим жахливіший злочин вона вчинила, чим важчий гріх взяла на душу. Муки сум­ління здебільшого продовжуються протягом усього життя, поси­люються в очікуванні кари і не припиняються навіть тоді, коли людина впевнена в своїй безкарності й коли про її злочини ніхто ніколи не дізнається.

Горезвісні давні та новітні тирани, добре усвідомлюючи сприятливий механізм дії голосу совісті, відкрито закликали зне­важити його, всіляко заглушувати цей щирий спротив душі на­маганням чинити зло. Зокрема, деспотичний фюрер фашистсь­кої Німеччини Адольф Гітлер заявляв, що він звільняє німецький народ від «тягаря прийняття рішення», тобто від свободи вибо­ру: «Я думаю за вас! Десять заповідей втратили сьогодні свій сенс. Совість - це єврейська вигадка. Я звільняю людину від приниз­ливих і брудних бичувань совісті». А кривавий диктатор Йосиф Сталін ще цинічніше сформулював своє негативне ставлення до релігії та моралі: «Маркс говорив, що релігія - це опіум для на­роду. Таким чином, Маркс забрав від людей совість. Людина без совісті не знає відповідальності перед Богом... З допомогою Мар­кса і Леніна я увільнив себе від совісті».

До яких трагічних наслідків призвела вся ота маячня про позбавлення людства права свобідного вибору за голосом совісті! Десятки мільйонів людських жертв спричинили війни, терор, ре­волюції, голодомори, репресії... Однак завдяки Божому прови­дінню добро взяло гору. І хоча у світі ще досить зла, феномен моральності здобув беззастережну перемогу і утвердився у свідо­мості переважної більшості людства, особливо на початку третьо­го тисячоліття християнської ери.

Наявність Закону моральності й голосу совісті, що повідом­ляє нас про цей Закон, певним чином доводить існування Бога як найвищого законодавця, що створив досконалу Програму мо­ральності та впровадив її в наші душі, нагадуючи нам про Себе.

Совість - це голос і дар Божий в людині.

***

Третьою невід’ємною складовою сфери буття людства є ло­гіка, закони якої забезпечують правильність мислення. Тобто доцільність зіставлення думок задля осягнення нового істинного знання.

Про існування певних законів мислення здогадувалися ще філософи античності. Вони намагалися розкрити об’єктивні, незалежні від волі людини правила, за якими здійснюється про­цес міркування з метою осягнення істини. Тепер, з розвитком філософських і природознавчих наук, доведено, що існує ба­гато законів мислення. їх прийнято поділяти на основні, що виражають корінні принципи правильного мислення, і друго­рядні, що уточнюють окремі зв’язки між думками в структурі міркування.

За методом дослідження впорядкованого мислення розріз­няють традиційну і сучасну логіку. Традиційна - нижчий ступінь формальної логіки, в якій структура міркування виражена пере­важно засобами природної мови, достатніми для пізнання про­стих логічних конструкцій - понять, суджень, умовиводів. Сучасна

- вищий ступінь розвитку формальної логіки, в якій застосову­ються математичні методи та символіка логічних висловлювань, що відкривають дорогу до пізнання складних логічних систем, зокрема в кібернетиці, інформатиці, автоматизації тощо.

В сучасній логіці розрізняють також класичний і некласич- ний різновиди. Класична логіка, як і традиційна, строго регла­ментована однозначністю висловлювання щодо його істинності

- або істина, або хиба, в той час як некласична виходить за межі цих полярних значень. В 20 ст. виникли окремі розділи некласич- ної логіки, серед яких виділяються:

- алетична (логіка можливого, необхідного, випадкового);

- деонтична (логіка дозволеного, забороненого, обов’язкового);

- темпоральна (логіка закономірностей розвитку);

- парадоксальна^[2] (логіка узгодження протиріч).

Некласичні розділи логіки мають широке застосування в науково-виробничій сфері, однак на побутовому рівні домінує традиційна логіка, оскільки буденна свідомість людей тісно по­в’язана з природною мовою як універсальним і одночасно про­стим засобом осягнення істини шляхом логічних міркувань.

Логіка як наука відіграє важливу роль у житті кожної люди­ни, особливо у сфері її духовного зростання, в усвідомленому пізнанні причинності явищ та взаємозв’язків предметів навколиш­нього світу, а в кінцевому підсумку - в осягненні істини. Історія розвитку логіки свідчить про її нерозривний (хоча й неоднознач­ний) зв’язок з іншими науками, бо вона досліджує загальні заса­ди правильного міркування як у гуманітарному, так і в природо­знавчому плані. Знання логіки підвищує загальну інтелектуаль­ну культуру людини та сприяє формуванню чіткого логічного мислення, основними рисами якого є визначеність, послідовність, несуперечливість та доказовість. Освоєння логіки дає можливість свідомо будувати правильні міркування, пов’язувати їх у певній закономірній послідовності, уникати логічних помилок, об'рун- товувати істинність думок, вміло захищати свою правоту й спро­стовувати хибні погляди опонентів.

Впродовж усієї історії людської цивілізації логіка як наука формувалася в надрах філософії. Її розвиток відбувався у двох світових центрах - на Сході (давня Індія, Китай, Японія) та на Заході (давня Греція і Рим). Логічні традиції тут складалися не­залежно одна від одної й відповідали ментальності народів, що опинилися по різні боки водорозділу Азії та Європи. На теренах нашого континенту утвердилася грецька школа логіки, найвиз­начнішими вчителями якої були Демокріт, Зенон Елейський, Со­крат, Платон на чолі з Аристотелем - геніальним філософом, ос­новоположником аналітики - класичної формальної логіки.

Логіка європейського Середньовіччя, як і філософія цього періоду, розвивалася в умовах теоцентризму. Головним її завдан­ням було об'рунтування віровчення, пояснення світоутворення, безсмертя людської душі тощо, які сприяли популяризації логіки Аристотеля й формуванню її як навчальної дисципліни. В епоху Відродження логічна наука поступово зближувалася зі строго на­уковим математичним формулюванням законів природи. Відомі вчені і філософи Леонардо да Вінчі, Й. Кеплер, Ф. Бекон, Р. Де­карт, Б. Паскаль, Г. Ляйбніц, І. Кант надали математиці універ­сального значення в науковому пізнанні світу, що й привело до започаткування нового напрямку - математичної логіки. Саме вона стимулювала науково-технічний прогрес в автоматиці, електроніці, кібернетиці й продовжує проникати в нові галузі знання.

Висока логічна культура необхідна богословам і катехитам, бо кожне їх слово і думка, висловлені з амвона чи кафедри, сприй­маються не тільки з особливою довірою, але й з вимогою незапе­речної істини. Адже мова йде і про найвищі моральні цінності, про визначальні категорії людського буття, про правди христи­янської віри і саму мету людського життя.

***

Осмислене пізнання природи і світу в цілому розкриває ши­рокі можливості належного ставлення до навколишнього сере­довища, допомагає у самовизначенні людської особистості та схи­ляє певним чином до пізнання самої природи Творця Всесвіту - Бога.

Філософія природи, як богословський предмет, має не тільки теоретично-пізнавальне, але й важливе апологетичне значення. Знання основ космології на макро- і мікрорівні в руслі християнсь­кого віровчення є могутнім засобом утвердження і зміцнення рел­ігійних переконань віруючих і навернення тих, що сумніваються. В лоні цієї науки розкриваються ефективні аргументи для спрос­тування доктринерства про первинність матерії та «міфічність» біблійних оповідей, зокрема про світоутворення, створення живо­го, всесвітній потоп, вавилонське стовпотворіння та ін.