Сучасні фахівці політичної науки і практики-політологи досить часто критично відноситься до успадкованих знань про ідеологію.

Особливо це стосується марксо- вого положення про «фальшиву свідомість» і мангеймівське протиставлення ідео­логії і утопії. Разом із тим пристальний аналіз цих двох положень, особливо їх спі­льно-подібного раціонального елемента, а саме — ідеї про те, що різні типи «фальшивої свідомості» в процесі своєї внутрішньої еволюції і динаміки спроможні виконувати певні соціальні функції, приводять до висновку про те, що вони так або інакше використовуються усіма дослідниками політичних ідеологій.

«Світовідчуття політичного діяча і його уявлення про реальності все більше виштовхують схоластично-спостережене сприйняття і мислення»... На перших порах (первоначально) дослідники «спотворе­ної свідомості» у своїх пошуках істинного і реального зверталися до Бога або до ідей, які можна осягнути шляхом чистого споглядання, то віднині одним із критеріїв реального все більше стають закони бут­тя, які вперше осягнуті в політичній практиці. Цю специфічну рису поняття ідеології зберегло, не дивлячись на всі зміни змісту, яких во­но зазнавало впродовж усієї своєї історії від Наполеона до марксизму... У своїй боротьбі «зверху донизу» Наполеон, іменуючи своїх супротив­ників «ідеологами», намагався дезавуювати і знищити їх.

На більш пізніших стадіях розвитку ми знаходимо зворотне: слово «ідеологія» використовується як зброя дезавуювання опозиційним «силам» суспільства, насамперед пролетаріатом. А тому немає ні­чого дивного в тому, що поняття ідеології пов’язували насамперед з марксистсько-пролетарською системою мислення, навіть більше то­го, ототожнювали з нею.

Одначе в ході розвитку історії ідей і соціальної історії ця стадія була подолана. Оцінка «буржуазного мислення» з точки зору його іде­нтичності не є більше виключним привілеєм соціалістичних мислите­лів; тепер цим методом користуються повсюдно, і тим самим ми пе­ребуваємо на новій стадії розвитку».

К. Мангейм. Ідеологія і утопія

У сучасну епоху ми стали свідками того, що одна й та сама за формою ідеологі­чна система, яка народжується як обґрунтування необхідності повалення існуючих порядків і виконує критичну функцію, здатна з часом перетворитися на виправдан­ня повноважень і привілей нових правлячих кіл, які прагнуть зберегти своє пану­вання. Дещо подібне відбулося з ідеологією марксизму-ленінізму в СРСР і прохо­дить у сучасній Україні та інших посткомуністичних країнах. Цю закономірність, яка потребує окремого наукового дослідження, помітили сучасні науковці. Зокрема,

відомий дослідник політичного життя суспільства Льюїс Фейєр у своїй праці «Іде­ологія та ідеологи» (1975) підкреслив, що «догма — це революційна ідеологія по­переднього покоління, коли колишні революційні фанатики стають консерваторами і охоронцями». Він запропонував «закон крил», згідно з яким будь-яка політична ідея у своєму еволюційному розвитку проходить усі фази політичного спектра — зліва направо або навпаки, — обслуговуючи полярні політичні сили. Інший амери­канський політолог, Мартін Селінжер, у праці «Ідеологія та політика» (1976) об­ґрунтовує таку особливість функціонування ідеології, а саме — її асиметричність. Суть її полягає в тому, що одні й ті самі за своїм змістом ідеї і принципи здатні входити до складу різних ідеологій. Вони можуть висуватися різними політичними силами і обслуговувати їхні інтереси, але виконують при цьому неоднакові функції. Це проявляє окрему рису при інтерпретації і тлумаченні таких загальнолюдських принципів, як «економічна свобода», «політична свобода», «соціальна справедли­вість», «права людини і громадянина» й інші та їх реалізацію в реальному житті.

Уявлення про ідеологію як про спотворену форму свідомості, які тепер поши­рюються, несуть у собі одну важливу деталь: ствердження того, що характер і зміст деформованого образу реальності зумовлені конкретними соціальними обставина­ми, в яких перебувають виробник і транслятор ідеології (тобто сам ідеолог) і які або приховують від нього або свідомо ним спотворені.

Виходячи з принципу соціальної зумовленості ідей, слід зауважити, що науковці пильну увагу приділяють питанню взаємозв’язку ідеології і соціальних інтересів. При цьому вони підкреслюють, що в реальності здебільшого ми спостерігаємо не­відповідність соціальної бази і суспільної функції ідеології. Іншими словами, носі­ями певної ідеології здатні бути соціальні прошарки, інтереси яких у ній не пред­ставлені, або навпаки, ідеологія може попередньо виникнути поза тим чи іншим соціальним середовищем, інтереси якого вони зобов’язані відстоювати. Крім того, одна ідеологія здатна в певних ситуаціях обслуговувати інтереси різних соціальних прошарків. В інших випадках інтереси однієї соціальної групи можуть бути зафік­совані в різних ідеологіях. Зокрема, на Заході інтереси підприємців виражаються і ліберальними, і консервативними, і соціал-демократичними та іншими політични­ми партіями. Щось подібне відбувається і в українському середовищі.

Усі ідеології виконують важливі соціальні функції.

Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, яке виключно призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, то вона має певні рівні функціонування.

РІВНІ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Різні політичні ідеології при усіх своїх сутнісних, концептуальних відмінностях мають спільні відмінності, які відносяться до їх генези, внутрішньої структури, су­спільно-політичної динаміки. У процесі суспільного розвитку виникають нові ідео­логії. Вони, як правило, утворюються в умовах криз і серед тих суспільних прошар­ків, які або активно відкидають пануючі порядки та ідеї, або вишукують нові обґрунтування для їхнього захисту. Наглядним прикладом є поява соціалізму як ідеології, що з'явилася як протест на капіталістичні відносини в суспільстві. Сфор­мовані нові ідеології характеризуються цілісністю, систематичністю і певною мі­рою самодостатністю. Вони вибудовуються на ряді базових посилок або принципів, що структурно виступають у вигляді своєрідного внутрішнього «ядра» ідеології, навколо якого нарощується зовнішня «оболонка», яка розвиває і конкретизує фун­даментальні ідеї.

«Ядро» ідеології завжди абстрактне, тобто воно є «спотвореним» образом реа­льності. Ідеологія в принципі схильна до абсолютизації та універсалізації своїх за­садних принципів, які є єдино істинні і загальноприйняті. При цьому ідеології при­таманний великий емоційний і внутрішньо самовпливовий компонент. Її сили не в логіці концептуальних схем і не в аналізі емпіричних фактів, а в здатності психоло­гічно надихати та спонукати до практичної діяльності.

З іншого боку, ідеологіям неминуче властиві догматичність і ритуалізм. Інакше кажучи, є свої «батьки-засновники» і «герої-мученики», «святі тексти» (маніфести, декларації, конституції) і «ритуали» (символи, звернення гімни, свята тощо). За на­явного догматизму ідеології дуже сильно протиставлявся до внутрішніх змін, але якщо вони і проходять, то це відбувається дуже повільно і хворобливо. Темпи і ма­сштаби змін в ідеології багато в чому залежать від ступеня відкритості або закрито­сті її внутрішнього ядра. Як правило, рано чи пізно в рамках колишньої ідеологіч­ної системи наростає конфлікт між ортодоксами і реформаторами, кінцевий результат якого — або поступова еволюція цієї ідеології, або її виродження.

Усі різноманітні в минулому ідеології і сучасні, хоча й опосередковано, але вза­ємопов'язані. Нові виникають не на новому місці, а в ідеологічному вакуумі. Роз­виток ідеології проходить під впливом нових ідей.

Для більш повного розуміння суті політичних ідеологій необхідно розглянути ще таке поняття, як ідеологічний спектр, або ідейно-політичний спектр. Це певна логічна і реально упорядкована взаємодія ідеологій. Відповідно до прийнятої світо­вої практики, сучасний ідеологічний спектр являє собою схему, яка складається з двох опозицій «ліві-праві». Уявлення про праві і ліві політичні ідеології (і відповід­ні політичні позиції) сягає епохи Французької революції, коли на засіданні Націо­нальних зборів 1789 р. ліворуч від спікера сиділи депутати-радикали, прихильники «свободи і рівності», а праворуч — противники змін, які намагалися зберегти мо­нархію і дворянські привілеї, а в центрі — ліберальні прихильники представниць­кого правління.

Пізніше під словом «правий» розуміли «монархістів», а «лівими» називали ре­волюціонерів. Поділ на лівих і правих став надзвичайно складним у виборі між ре­волюцією та реакцією. Наприклад, не дивлячись на те, що погляди «правих» часто несуть ідею повернення до колишніх «кращих» часів, фашизм був революційним, а фашизм в Італії — з «великим поглядом у майбутнє».

Погляди «лівих» були зазвичай прогресивними та революційними, хоча комуні­сти та соціалісти були проти будь-яких змін. «Ліві» є прибіжчиками рівності, «пра­ві» вважають, що її неможливо досягти. Лінійний спектр зазвичай відображає різні політичні цінності та протиставляє погляди на введення економічної політики. У значенні цінностей спектр іноді відображає різні погляди на відношення до рівно­сті. «Ліві» позитивно відносяться до рівності та оптимістично дивляться на можли­вості досягнення її. «Праві» повністю виключають можливість досягнення рівності. Це тісно пов'язано з різними поглядами на економіку. Комуністи вірять у планову економіку, соціалісти та сучасні ліберали віддають перевагу змішаній економіці, консерватори прихильні до вільного ринку та приватної власності. Всі ці тлумачен­ня спричиняють невідповідності. Наприклад, фашистські режими практикували економічне самоуправління та регіональний контроль, незважаючи на праве розмі­щення на спектрі. Крім того, не зрозуміло, де потрібно розмістити анархістів, адже вони твердо стоять на ідеях рівності, що дало б підстави розташувати їх зліва, хоча вони відкидають будь-які форми економічного самоврядування та будь-які форми правління.

Недоліки вище поданого спектра, полягають у тому, що він відносить політичні погляди виключно до однієї зі сторін, і стверджує, що політичні ідеї можна класи­фікувати лише відповідно до одного критерію, будь це відношення до змін, погляд на рівність і т. д. Політичні ідеологи насправді включають багато складових, таких як переконання, цінності і доктрини, які при аналізі дуже його спрощують. Але не­зважаючи на це, спроби розвинути складний політичні спектри були зроблені. Лі­нійний спектр, наприклад, інколи критикують через те, що повні протилежності, комунізм і фашизм, інколи мають деякі схожості. На практиці і комуністи, і фашис­ти розвивали репресивні авторитарні форми політичного правління, які називають­ся «тоталітарними». В результаті альтернативою (таку модель запропонував амери­канський політолог Андрей Кейвуд) може стати підковоподібний спектр, який вказує на надзвичайно різні погляди лівих і правих сил, які могли б зійтися і стати одним цілим, відрізняючись від «демократичних» переконань лібералізму, соціалі­зму та консерватизму.

Інший спектр запропонував Ганс Ейзенк у праці «Сенс і нонсенс психології». Ейзек умовно розмістив лівих і правих на горизонтальній осі, але додав вертикальну вісь, яка вимірювала політичне відношення авторитаристів, з одного боку, та демократів — з іншого. В цьому ракурсі різниця між, наприклад, нацистами та прихильниками Сталі­на, може бути явною з огляду на розміщення протилежностей зліва або справа горизо­нтальної осі, в той час як їхні схожості розміщені на вертикальній осі.

Однак усі ці спектри спричинюють складнощі, тому що вони спрощують і уза­гальнюють надзвичайно складні політичні ідеї. В кращому разі вони є скороченим методом опису політичних ідей і переконань і повинні завжди використовуватися з урахуванням цього. Якими б не були ці та запропоновані інші варіанти графічної побудови обґрунтування соціально-ідеологічного або ідейно-політичного спектра, в теоретичному відношення вони являють собою:

1) логічно упорядковану структурність політично значимих ідеологічних напря­мів і течій, а також їхніх носіїв (партій і рухів), які включені в політичне життя сус­пільства;

2) аналітичний інструмент для класифікації і порівняння поширених у суспільс­тві функціональних політичних ідей і цінностей, їх представників, які конкурують між собою з принципових питань.

До вище сказаного необхідно ще додати пояснення таких часто вживаних по­нять при аналізі ідеологічного спектра, як радикальний, ліберальний, консерватив­ний, реакційний, поміркований. Дати чітку відповідь на запитання, в якій частині ідеологічного спектра перебуває та чи інша течія, яка відповідає вказаним рисам досить складно. Адже вони можуть бути в різних частинах. Але в науковій літера­турі прийнято давати такі характеристики.

Радикали — займають крайній ліві фланг спектра, це ті, хто найбільше не задо­волений статус-кво і прагне до швидкого і докорінного вирішення назрілих питань. Вони можуть проявлятися також серед інших ідеологічних спрямувань правого і центристського ряду.

Радикалізм (лат. radicalis — докорінний) — термін який визначає:

1) ідейну орієнтацію на підтримку якісних і швидких змін, які торкаються осно­вних елементів політичної системи і політичних рішень (процедур) шляхом рішу­чих дій з використанням крайніх, зокрема й насильних методів;

2) сукупність методів і заходів політичної діяльності, які заперечують компро­місні та альтернативні рішення в політичному процесі;

3) опозиційно-маргінальні політичні рухи переважно з дестабілізуючим спряму­ванням;

4) рухи в Англії і Франції в ХІХ ст., які виступали за введення всезагального виборчого права і проведення широких соціальних реформ.

У радикальному немає стабільних ідейних і світоглядних джерел, оскільки він запозичує їх у метаідеологій на обох полосах політичного спектра. А тому виділя­ють два його таких варіанти:

• лівий радикалізм — спрямований на максимально швидке і корінне, тотальне пова­лення існуючого політичного ладу, політичної системи (наприклад, більшовизм);

• правий радикалізм — з агресивною консервативно-охоронною спрямованістю (наприклад, фашизм або націоналізм).

Ліберали переконані, що розвиток повинен іти шляхом поступових реформ. Помірковані, або центристи, як правило, спостерігаючи і констатуючи суспільні не­гаразди, дуже повільно і обережно, інколи досить виважено, погоджуються на не­значні переміни, з точки зору несприйняття великих і суттєвих змін. Їх перевершу­ють тільки консерватори, які дуже підозріло відносяться до будь-яких змін з уболіванням, що некомпетентне втручання призведе до різкого погіршення ситуа­ції. Вони знаходяться в правій частині спектра.

Усі ці перераховані позиції в ідейно політичному спектрі відрізняються в своєму відношенні до темпів, глибини і методів здійснення необхідних реформ, але разом із цим вони виступають за проведення змін та реформування суспільства, тобто пропонують ті чи інші новаторські заходи щодо його подальшого розвитку. Тільки реакціонери, які займають крайній правий фланг, зорієнтовані на зворотній хід по­літичної історії і вимагають відновлення інститутів минулих епох.

Екстремізм — (лат. extremus — крайній) — термін, який виражає орієнтацію в політиці на крайні радикальні ідеї і цілі, досягнення яких здійснюється силовими, а також нелегітимними і протиправними методами й засобами (наприклад, тероризм, розпалювання релігійної, расової ненависті, збройні виступи, партизанська війна і т. д.).

Лівий екстремізм — зазвичай походить від комуністичних та інших лівих по­глядів. Він критикує капіталістичний лад за поневолення особи та її експлуатацію, соціалістичні репресії — за зраду «справи Маршалла, Леніна, Сталіна», відмову від класової боротьби (прикладом можуть бути такі лівоекстремістські групи, як «Фра­кція Червоної армії» у ФРН, «Сендро Лумікос» у Перу, полпоміаці в Камбоджі, На- ціонал-більшовицька партія Е. Лімонова в Росії).

Правий екстремізм — виступає з позицій антикомунізму, расизму, крайнього націоналізму, клерикалізму.

Джерелом екстремізму як соціального і політичного неблагополуччя і нестабі­льності є різноманітні кризи. Заради досягнення своїх цілей екстремісти звертають­ся до своїх почуттів і навіювань людей, свідомо подавляючи в них раціональну сві­домість. Учасники екстремістських угруповань проявляють особливий психологічний тиск індивіда, який схильний до самозбудження, до втрати контро­лю над своєю поведінкою, до ірраціональних поступків.

Використана і рекомендована література

Андрущенко В. Організоване суспільство. — К., 2006.

Бекон Ф. Новий Органон // Соч.: в 2 Т. — М., 1978. — Т. 2.

Вятр Е. Социология политических отношений. — М., 1979.

Гаєк Ф. Конституція свободи: Пер. з анг. — Львів, 2002.

Гегель Г.В. Философия истории // Соч.: в 14 Т. — М.—Л., 1935. — Т. 8.

Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Собр. Соч.: в 2 Т. — М., 1989. — Т. 2.

Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Осо­бистість: методолого-світоглядний аналіз. — К.: Знання України, 2002.

Декарт Р. Рассуждения о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках // Соч.: в 2 Т. — М., 1989. — Т. 1.

Денисенко В., Климончук В.Й. Аксіологія динаміки політичних процесів. — Львів, 2005.

Денисенко В.М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму у політичних теорі­ях Нового часу європейської історії. — Львів, 1997.

Игитханян М. Идеология // Философская энциклопедия. В 5 Т. — Т. 2.

Історія філософії. Словник / За ред. В. Ярошовця. — К., 2004.

Каган М.С. Человеческая деятельность (опыт системного анализа). — М., 1974.

Кант И. Критика чистого разума // Соч.: в 6 Т. — М., 1965. — Т. 4. — Ч. 1. Кассирер Э. Избранное. Опыт о человеке. — М., 1998.

Кирилюк Ф.М. Історія політології. — К.: Знання України, 2002.

Константинов В.Ф. Социология и идеология // Социология и идеология. — М., 1986.

ЛоккД. Два трактата о правлении // Соч.: в 3 Т. — М., 1981. — Т. 3. Макіавеллі Н. Государ. — М., 1990.

Мангейм К. Идеология и утопия // Утопия и утопическое мышление. — М., 1991.

Михальченко М.И. Политическая идеология как форма общественного созна­ния. — К., 1981.

Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гревець Єв­ропи. — Дрогобич: Відродження, 2004.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — В 2 Т. — Т. 2. — К., 1994.

Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре // Трактаты. — М., 1969.

Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду або принципи політичного права. — К., 2001.

Філософія політики: Підручник. — К.: Знання України, 2000.

Фролов И.Т. Перспетивы человека. — М., 1979.

Цицерон. Про обов'язки. — К., 1998.

Шинкарук В., Яценко А. Гуманизм диалектико-материалистического мировоз­зрения. — К., 1984.

Ядов В.А. Идеология как форма духовной деятельности общества. — М., 1961.

Freeden M. Ideoligies and Politicfl Theory: A Conceptual Approach. Oxfored: Clarendon Press, 1996.

Heywood A. Political Ideologies. Palarave Macmillan, 2003.

McLellan D. (1995) Ideology. 2^nd end. Milton Keynes: Open University Press.

Oakershott M. (1962) Rationalism in Political and Other Essaya. London: Methuen (New York: Routledge Chapman & Hall, 1981).

Seliger U. Ideoligy and Polities. London: Allen of Umwin, 1976/

Thompson J.B. Studies in the Theory of Ideology. Cambridge: Polisy Press, 1984.