ВСТУП

Завдання цієї книги—детально реконструювати Марксо-Енгельсову концепцію свободи; довести, що саме концепція свободи лежить в основі комуністичного ви­діння суспільства майбутнього; простежити Історію комуністичної утопії в марк­систській думці, включно з марксизмом-ленінізмом і, нарешті, з’ясувати, в який спосіб внутрішня логіка комуністичної концепції вселюдського визволення перетво­рила марксизм в узаконення тоталітарних методів.

Щоб зрозуміти проблему свободи в марксизмі, треба усвідомити, що вона по­сідає центральне місце в усій марксистській доктрині. Маркс, подібно до Гегеля, бачив саме у свободі (а не, скажімо, в соціальній справедливості) кінцеву мету історичного процесу; вся його філософія історії була обґрунтуванням необхідності комунізму в розумінні «царства свободи». Тому аналіз марксистської теорії свобо­ди вимагає відтворення поглядів класиків марксизму на історичний розвиток як формування об’єктивних передумов для визволення людства, на позірну не­обхідність комунізму і зрештою на сам комунізм як суспільну реалізацію свободи. Отож тематичний діапазон такого аналізу охоплює всю історію марксизму як теорії комунізму—як теорії, що обгрунтовує невідворотність комунізму, як марево кому­ністичного майбутнього, як псевдонаукове узаконення революційних спроб здійснити комуністичний ідеал¹. Внутрішню зв’язність такої широкої теми якнайкраще вира­жають відомі всім слова Енгельса про «стрибок із царства необхідності в царство свободи». Про «царство свободи» говорить марксистська теорія історичної необ­хідності, що її розуміють як творення об’єктивних передумов свободи; «стрибок у царство свободи» — це сутність доктрини «наукового соціалізму» і пов’язаної з нею концепції диктатури пролетаріату: «царство свободи» — це марксистська ілю­зія комунізму, яку намагалися здійснити в Радянському Союзі.

Слід підкреслити, що ця проблематика не охоплює всіх аспектів І відгалужень марксистської теорії.

Марксистський генезис більшовизму не роз’яснює, певна річ, усіх особливостей комуністичного тоталітаризму в Росії; він роз’яснює тільки ідеологічну мотивацію більшовицької диктатури, тобто її своєрідно «ідеократичний» аспект. У мої наміри не входить заперечувати чи якось применшувати роль позаідеологічних чинників у формуванні радянської системи. Але я хочу викласти аргументи на користь тези, що роль ідеологічних факторів була в цьому процесі порівняно незалежна й вельми важ­лива — а в початковий період просто-таки вирішальна. Інтерпретувати гігантський комуністичний експеримент у Росії як результат своєрідної російської політичної куль­тури означає ухилятися од відповіді на найпринциповіше запитання: чи Росія створи­ла б тоталітаризм, —до того ж тоталітаризм найбільш послідовний, бо він був кому­ністичним, — якби не піддалася впливові комуністичної ідеології, що виникла на За­ході, була підперта авторитетом науки й мала репутацію останнього слова загально­людського прогресу. Позитивна відповідь на це запитання була б рівнозначна «вип­равдовуванню» марксизму, поясненню російського комунізму зовнішніми чинниками стосовно марксизму, яких на Заході не було. Та чи не чесніше буде визнати, як це зробив Етьєн Балібар, що «комунізм як ідея, як ідеологія, був у самому серці євро­пейської політичної думки» і що його занепад у Радянському Союзі — подія не ло­кальна, а факт усесвітнього, універсального значення³? Без комуністичної ідеології в марксистському варіанті історичний розвиток царської імперії, а згодом і Централь­но-Східної Європи, яку Росія підкорила своєму впливові, безперечно, був би цілком інший.

Саме з цієї причини праця про марксистську концепцію свободи, а отже, про марксизм як аксіологія не обґрунтування комунізму, не може обминути проблеми зв’язку між Марксовою свободою і реалізацією цього ідеалу Леніним та Сталіним чи відбутися про неї загальними фразами. На перший погляд могло б видатися, що правомочність цього завдання очевидна; однак насправді зроблено чимало зусиль, щоб подати «автентичний марксизм» І комуністичний тоталітаризм як абсолютно різні й тільки поверхово пов'язані між собою явища. У працях домінуючого доне­давна напрямку американської совєтології зв’язок між радянською системою і марксистською ідеологією був відтіснений на другий план, а то й просто замовчу­вався; щоправда, показ радянської системи як порочної, але реальної спроби втілення в життя марксистського Ідеалу міг викликати закид у правому засліпленні й інтелектуальному убозтві. Західні марксологи теж переважно уникали аналізувати ідеї Маркса з точки зору їхніх результатів, які проявилися в інспірованих марксиз­мом тоталітарних режимах.

Цю ситуацію пояснюють, як на мене, дві тісно пов’язані між собою обставини. По-перше, марксизм у країнах Заходу, який дедалі виразніше усвідомлював свою відмінність і через те називав себе «західним марксизмом»⁵, перестав сприймати марксистську теорію як невідривну від ідеалів комунізму; по-друге, в той момент, коли східноєвропейські комуністичні режими почали окреслювати себе ім’ям «ре­ально існуючого соціалізму» (що робило наголос скоріше на збереження status quo, аніж на революційне перетворення світу), на Заході в цьому добачили додатковий аргумент на користь деідеологізованого, прагматичного інтерпретування комуні­стичного феномена. Це, звичайно, не сприяло зосередженню уваги на проблема­тиці марксистської утопії. Більшість західних радикалів бачили в марксизмі зручне знаряддя критики капіталістичного ладу, а не позитивний проект устрою нового, у всіх відношеннях протилежного капіталізмові; іншими словами, абсолютизація кри­тичної функції марксизму поєднувалася із просто-таки дивовижним ігноруванням діагнозів і прогнозів «наукового соціалізму», а також марксистського бачення кому­ністичного суспільства майбутнього. У результаті мало хто усвідомлював, що ко­муністичне «царство свободи» передбачає повне скасування громадянського сус­пільства і ринкової економіки, бо вимагає цілковитого контролю над суспільними силами в системі тоталітарно керованого планового господарства. Саме поняття комунізму почало асоціюватись не так із комуністичною ідеологією, як із конкрет­ними політичними режимами; отже, «комуністами» в цьому сенсі могли бути люди абсолютно безідейні, які підтримують існуючу владу з опортуністичних міркувань і зовсім не прагнуть до реалізації комуністичних ідеалів.

Цей різкий відхід від дефініції комунізму в марксистських категоріях полегшив завдання західним лівим, які прагнули звільнити марксизм від будь-якої відпові­дальності за режими радянського типу. Водночас він укріпив тенденцію правих до ігнорування змін, які відбувалися в країнах «реального соціалізму»: фактичний відхід від програми «комуністичного будівництва» перестав бути важливою справою, як­що сутністю комунізму вважалася тільки монопольна система влади. Сьогодні цей спосіб мислення, на мою думку, — одна з головних перешкод у належному зро­зумінні як комунізму так і марксизму Наші погляди на комунізм не повинні брати за вихідний пункт знання про країни «реального соціалізму» періоду прогресуючої деідеологізації і явного чи замаскованого відходу від комуністичних заанґажувань. Наші погляди на марксизм не повинні формуватися сучасним академічним марк­сизмом, зокрема «західним марксизмом». Бо як ідеологія войовничого кому­ністичного руху марксизм не зводився до критично-пізнавального методу, метою якого було демаскувати всі раціоналізації й ідеологічні ілюзії; він скоріше був то­тальною Новою Вірою, яка поєднувала ірраціональну надію з квазінауковою досто­вірністю— вірою, здатною надавати своїм прибічникам винятково сильне почуття власної правоти і твердої впевненості в остаточній перемозі. Отже, це була найпо­тужніша, найвпливовіша форма секуляризованого міленаризму і найбільш утопічна (хоча вона й відхрещується від утопічності) сучасна ідеологія. Утопічним аспек­том марксизму було не лише видіння комуністичного майбутнього, але й, — яка іронія! —концепція «наукового соціалізму» як переборення всіх форм утопічного соціалізму Історичним завданням «наукового соціалізму» — в сенсі як свідомої мети соціалістів, так і неминучого результату розвитку історичних законів — мало бути здійснення «стрибкау царство свободи». Це передбачало, ясна річ, винятково особливу інтерпретацію свободи, принципово відмінну від ліберальної й альтерна­тивної щодо неї концепції. Важливо, однак, чітко усвідомлювати, по-перше, що най­вищою метою комунізму мала бути реалізація свободи І, по-друге, що свобода, за цією концепцією, можлива тільки в умовах комунізму, іншими словами, згідно з творцями марксизму, комунізм і свобода були, по суті, одне й те саме. Цим і пояс­нюється поєднання комунізму і свободи в назві цієї книги.

Важливість марксистської концепції свободи для зрозуміння комуністичного тоталітаризму випливає з того факту, що тоталітарне поневолення генетично по­в'язане зі свідомим, напруженим зусиллям реалізувати марксистську свободу. Російська революція задушила «буржуазну свободу», щоб прокласти шлях свободі «Істинній». Тоталітаризм був побічним продуктом цього прагнення. Герой «Бісів» Достоєвського Шигалєв признавався: «Выходя из безграничной свободы, я заклю­чаю безграничным деспотизмом»⁶. Не буде перебільшенням констатувати, що са­ме це й сталося в Росії. Найочевиднішою і найпомітнішою ланкою між Марксовою концепцією свободи і більшовицькою революцією була непримиренна ворожість більшовиків до ринку. Ленін був ворожіше налаштований до капіталістичного спо­собу розподілу, тобто ринкового обміну, ніж до капіталістичного способу виробництва: як спосіб виробництва, капіталізм був у його очах формою централізованої органі­зації праці, яка може прибрати форми раціонально контрольованого державного капіталізму, тимчасом як ринок був для нього синонімом анархії, неконтрольова- ності, залежності від сліпої стихії. Те саме стосується і творців марксизму. Корот­ше кажучи, Маркс розумів свободу як осмислений, раціональний контроль над сус­пільно-економічними силами, як колективне «панування над власною долею». Най­більшим ворогом такої свободи були, ясна річ, «сліпі сили» ринку; тож реалізацією свободи мало бути раціональне планування, яке звільняє людей від об'єктивної за­лежності од речей і відчужених суспільних сил. 1 тому Маркс, як і Ленін, більш вороже ставився до ринку, ніж до капіталістичної системи великопромис­лового виробництва: капіталістична фабрика була для нього великим кроком у напрямку раціональної, планової організації праці, тоді як ринок уособлював анар­хію й сліпу необхідність. Що стосується Енгельса, то в нього антиринкова утопія прибрала навіть форми переконання, що грошово-мінове господарство відімре у рамках капіталізму, внаслідок загострення суперечності між раціональністю цент­ралізованої системи виробництва й анархією децентралізованого ринкового обміну. Комуністичне суспільство Енгельс уявляв собі як «велику фабрику», на якій су­спільно-економічні сили будуть піддані раціональному контролеві й завдяки цьому перетворяться з «демонічних власників» у «покірних слуг». Це була ілюзія «моноорганізаційиого» суспільства, тобто ідеалу, свідомо втіленого в життя росій­ськими комуністами⁷.

Утопічна ідея безринкової економіки, яка свідомо зверталася до натурального господарства й принципово не пов’язувалася зі складністю великопромислової су­часної економіки, кидає багато світла на долю соціалістичного експерименту в Росії. Однак це не єдине тлумачення більшовицького тоталітаризму. Щоб обґрунтувати цілковиту елімінацію індивідуальної і колективної свободи, більшовицька партія змушена була посилатися й на інші аргументи марксистської теорії суспільного виз­волення. Дана книга аналізує це якомога детальніше й висновує звідси думку, що марксизм-ленінізм у самій своїй суті був закономірним розвитком певних фунда­ментальних ідей класичного марксизму Як усі великі й складні ідеологічні систе­ми, марксизм, безперечно, був багатоликий і міг піддаватись дуже різним інтерп­ретаціям, які залежали від Історичних умов, у яких жили інтерпретатори. Як відо­мо, перед першою світовою війною марксистська ідеологія мала найбільші впливи у двох країнах: у Німеччині і Росії. Але тільки в Росії це привело до виникнення передтоталітарної революційної партії і до будівництва на руїнах монархії тоталі­тарної держави. Як я вже згадував, багато дослідників бачать у цьому свідчення своєрідної «вибіркової спорідненості» між тоталітаризмом і російською культурою та національною традицією, однак здається, що велику роль тут відіграли зовнішні фактори, пов’язані з воєнною поразкою, а отже, непоясненні в категоріях культур­ного детермінізму⁸. Так чи інакше треба відкинути погляд, що німецькі соціал-де­мократи зберегли вірність істинному марксизмові, тимчасом як більшовизм вніс у марксизм чужі елементи, піддав його своєрідній «русифікації». Що ж до питання комунізму, — а саме воно мало в той час найбільше практичне значення, — то тут було якраз навпаки. Демократия но* парламентар на практика німецької соціал-де­мократії не вела до комунізму; це була скоріше практика робітничої партії, яка де­далі активніше відкидала комуністичні догми, хоч усе ще віддавала їм словесну данину. Бернштейн мав слушність, коли вказував на разючу суперечність між прак­тичною діяльністю партії та її теоретичним схваленням революційного комунізму Маркса. По закінченні війни німецька соціал-демократія пройшла, як відомо, про­цес послідовної декомунізації, котрий привів її, зрештою, до повного розриву з марк­сизмом. Натомість більшовики не без підстави визнали себе єдиними спадкоємця­ми марксистського комунізму, трактували його з усією серйозністю і впродовж багатьох років ціною страхітливих жертв намагалися втілювати його в життя.

Комуністичний тоталітаризм був результатом «політично вимушеного розвит­ку» (вираз Льовенталя)⁹, метою якого мало бути здійснення комуністичної утопії. Певна річ, це передбачає існування значних розбіжностей між радянським тоталі­таризмом і тоталітаризмом нацистським¹⁰. Термін «тоталітаризм» означає в дано­му контексті тип диктатури, який не обмежується фактичним позбавленням насе­лення політичних і громадянських прав, а прагне також до поширення якнайсуво­рішого контролю над розумом і сумлінням; він вимагає не лише пасивного конфор­мізму, але й діяльної участі, справляє на людей безперервний, грубий ідеологічний тиск і намагається утримати своїх прихильників у стані перманентної мобілізації. Найдосконалішим наближенням до цього ідеального типу був, звичайно, радянсь­кий сталінізм. Це звучить парадоксально, але важливим елементом ідеологічної легітимації сталінського деспотизму була Марксова концепція свободи як свідомо­го, раціонального контролю, бо вона виправдовувала керовану центром суспільну інженерію, що вимагало, в свою чергу, вертикальної структури підпорядкування, «залізної дисципліни» та «монолітної волі». Характерний для сталінізму натиск на тотальну обробку мас у дусі прийнятої доктрини знаходив виправдання у теорії свободи як «усвідомленої необхідності», а також у «науковому соціалізмі», який проголошував, що грунтовне марксистське знання законів історії—необхідна умо­ва соціального визволення. Отже, віра у майже магічну силу «єдино правильної теорії» підтримувала впевненість, що тотальна обробка мас у дусі прийнятої доктри­ни — найпевніший шлях до суспільної свободи. У такий спосіб Енґельсова концеп­ція «наукового світогляду» як необхідної умови визволення торувала шлях ідеокра- тичній тиранії. Вільний ринок ідей виявлявся анахронізмом, анархією, подібною до ринкової анархії і разом з нею приреченою на знищення.

Тому комуністичний тоталітаризм був глибоко ідеологічною системою з двох причин: через свої ідеократичні прагнення і через свою залежність від ідеологічної легітимації. Він не здатен був виробити саморегулюючі механізми господарюван­ня, а також не міг обійтися без ідеологічної легітимації. Саме через те він не пере­жив невідворотного процесу деідеологізації.

Останній розділ книги становить стислий аналіз поступового демонтажу сталін­ської системи, Я намагався показати, що це був не тільки відхід від тоталітаризму, але й якоюсь мірою відмова від «боротьби за комунізм», що мало потягти за со­бою фактичну декомунізацію «реального соціалізму». У зв’язку з цією проблемою я висловлюю своє ставлення до важливої дискусії в американській советологи: дис­кусії між прибічниками «тоталітарної моделі» і їхніми противниками, нареченими «ревізіоністами». Багато представників першої з цих шкіл намагалися довести, що всі зміни, які відбувалися в CPCP, мали косметичний характер, оскільки «тоталі­тарна сутність» системи залишалася незмінною. Внаслідок цих операцій поняття тоталітаризму дедалі розширювалося й затуманювалося, втрачаючи свою первіс­ну сутність й аналітичну придатність. Багато «ревізіоністів», у свою чергу, повністю відкидали поняття тоталітаризм доводячи, що воно заважає добачити позитивну еволюцію радянського ладу й зміцнює позиції «холодної війни». Для обох шкіл (чого ніхто до кінця не усвідомлював) була характерна хибна впевненість у стабільності системи. Одні вважали, що радянська система стабільна, оскільки вона тоталі­тарна, а тоталітаризм не змінюється і його не можна повалити без війни. Другі доводили, що радянська держава стабільна, оскільки розвивається органічно і в належному напрямку.

Моя власна позиція в цій суперечці, сформульована ще в середині 80-х років, полягає у прийнятті «тоталітарної моделі» й одночасному наголошенні на необхід­ності доповнити її теорією детоталітаризації, тобто теорією неминучої дезінтеграції (а не органічного, прогресивного розвитку!) тоталітарної системи’¹. Ця позиція за­хищає «тоталітарну модель», водночас показуючи, що всяка тоталітарна система носить у собі зародок своєї загибелі. Тоталітарні системи —скоріше режими то­тальної мобілізації, ніж стабільні суспільні устрої, здатні до самочинного відтворю­вання в процесі органічної еволюції. Стабілізація в їхньому випадку є втрата дина­міки і початок неминучого розкладу. Тим-то, захищаючи придатність «тоталітарної моделі» в аналізі комуністичних рухів та держав, не обов’язково вперто триматися ризикованої тези, що аж до 1989 року (чи 199 L в CPCP) ми мали справу з тоталітар­ними системами.

Ці свої вступні міркування я хочу закінчити двома визнаннями особистого ха­рактеру. Перше з них додатково пояснює, чому я приділив так багато уваги польським подіям. Я переконаний, що порівняння долі тоталітаризму з долею «ре­ального соціалізму» в CPCP і в ПНР виправдовує той факт, що Польща завжди була най слабшою ланкою міжнародного комунізму, «найвільнішою країною радянсь­кого блоку»¹³. З цієї причини саме в Польщі найраніше розпочався і найдалі, хоч і важко, зиґзаґами, пішов уперед процес детоталітаризації. Тож порівняння змін у ПНР зі змінами в CPCP є, як я гадаю, доброю нагодою вказати на діапазон відмінно­стей між країнами «блоку» і виправити помилку західних політологів, що її вони часто повторюють, — помилку, яка полягає в тлумаченні «реального соціалізму» з допомогою виключно радянського матеріалу. Однак не можна заперечити, що пев­ну роль тут відіграла також моя власна біографія. Проблеми, які я порушую в цій книзі, були для мене проблемами, які я особисто переживав упродовж усього свого дорослого життя. Я переживав їх у Польщі, але ввесь час порівнював польську ситуацію з ситуацією в CPCR У мене таке відчуття, що це розширювало мої пізна­вальні перспективи й допомагало уникати пошуків легких пояснень антиросійськи- ми стереотипами. У наступні роки я мав змогу дивитися на ці справи з західної перспективи, що також було для мене дуже корисне. Так чи інакше мої погляди це насамперед результат особистого переживання експериментів соціалізму, а не навчання в ролі підмайстра у тій чи іншій совєтологічній школі. Я вважаю, що цей автобіографічний елемент заслуговує на те, аби на ньому наголосити¹³.

Друге визнання стосується політичної присвяти цієї книги. Мої перші праці на тему марксизму й свободи з'явилися в період, коли комуністичні режими були ще досить сильні й коли ідея близького краху комунізму видавалась абсолютно нереа­лістичною¹⁴. Нині ситуація принципово змінилася. Східноєвропейський і радянсь­кий комунізм (чи скоріше «реальний соціалізм», оскільки жодна держава, керована комуністами, не збудувала ще комуністичного ладу) лежать у руїнах. Хоча кому­ністичні партії й змінили свою тотожність, однак їх дедалі частіше Глобально зви­нувачують у злочинному минулому. У цьому контексті я вважав за необхідне ви­разно заявити, що моя критика комуністичної теорії й практики не зводить історію комунізму до історії злочину. Не заперечуючи злочинницького аспекту цієї історії, я бачу її передусім як велику історичну трагедію. Я трактую комунізм як скомпро­метовану ідеологію, але все ж таки варту того, щоб побачити в ній щось винятково важливе, що є для нас уроком і пересторогою: бурхливу, неприродно перебільшену й трагічно помилкову реакцію на різні І якнайреальніші вади капіталістичних суспільств та ліберальної традиції. Інакше не варто було б так детально зводити рахунки з ідейними набутками цієї ідеології.

Homp Дам, Indiana

вересень 1992

ПРИМІТКИ

^] Окреслена в такий спосіб тема повинна охоплювати також історію комуністичних експериментів в Азії. Однак із практичних міркувань цс було нездійсненне.

² Доброю ілюстрацією цієї тенденції є один із головних теоретиків британського марксизму IL Андерсон, який з неприховунамою полегкістю схвалив погляди А. Ноува на «економіку можли­вого соціалізму» (див.: A.Nove. In the Tracks OfHistorical Materialism, London, 1983, с.IOO—101). Іншою спробою піддати сумніву антиринкову позицію інтегрального соціалізму якій відводилося центральне місце, є книжка: A. Vincent. Modem Political Ideologies, Oxford, 1992, рекомендована як підсумок багаторічного викладання історії політичних ідей. На думку цього автора, міркування про ворожість соціалізму до вільного ринку і капіталізму є «дивним» міркуванням, частиною «попу­лярного міфа» (с. 109).

³ Ё, Balibar. Europe AfterCommunisni, «Rethinking Marxism», 1992, осінь, т.5,№ З, с.ЗЗ і 36.

⁴ Типовим прикладом такої точки зору є книжка K. Graham. Karl Marx, Our Contemporary: Social Theory for a Post-Leninist Worid, Toronto, 1992. Вона намагається довести, що політична філософія Маркса й надалі цілком актуальна, оскільки занепад комунізму був тільки занепадом ленінізму. Подібні погляди розвинено у книзі R. Gottlieb. Marxism, 1844—1990: Origin, Betrayal, Rebirth, New York, 1992, однак робиться це у спосіб, який видає звичайне неуцтво. Грехем, який репрезентує т. зв. аналітичний марксизм, усвідомлює, що Марксовс бачення майбутнього виходило зі скасування грошей (c.l 1 ⅛— 119). Натомість Ґотліб подає суспільний ідеал Маркса як «справедливий обмін праці на гроші» (с.34), чим демонструє повне незнання основних ідей Марксового комунізму.

⁵ Див.: I.G. Merquior, Western Marxism, London, 1986.

⁶ Достоевский Ф. М. Собр. соч. в 12-ти томах, т. 8, M., 1982, с.389.

^I Див.: TH. Rigby. Stalinism and Mono-Organizational Society. У вид.: Stalinism: Essays in Historical Interpretation, R. Tucker {pe∂.), New York₁ 1977.

⁸ Докладним обґрунтуванням тези, що немає істотних зв’язків між російською інтелектуальною традицією і тоталітаризмеM₁ є моє есе «The Intellectual Tradition of Pre-Revolutionary Russia: A Re- Examination». У вид.: «The Soviet Union and the Challenge of the Future», A.Shtromas, M. Kaplan (pe∂.)₁ τ.3, New York, 1989. (Рос. перекл. «Интеллектуальная традиция дореволюционной России», «Обще­ственные науки и современность», 1991,№ 7.)

⁹ Див.: R. Ldwenthal. Development vs. Utopia in Communist Policy. У вид.: «Change in Communist Systems», CJohnson (pe∂∖ Stanford, 1970.

¹⁰ Вживання терміна «тоталітаризм» без прикметника (напр., «комуністичний тоталітаризм» чи «нацистський»), на мою думку, вельми ризиковане, правомочне тільки тоді, коли мова йде про спільні риси різних тоталітарних режимів в опозиції до ліберально-демократичної системи, 3 суспільної й економічної точки зору відмінності між CPCP і гітлерівською Німеччиною були дуже істотні. Тенден­ція до применшення цих відмінностей, дуже помітна в антикомуністичних хрестових походах крайніх правих, видається мені просто-таки нерозумною і шкідливою.

^II Термін «детоталїтаризація» вжила Г. Арендт у передмові до нового видання 3-ї частини (1966) своєї класичної праці: H. Arendt. Korzenie Iotalitaryzmu (польськ. перекл. М. Шавєль та Д. Грінберґ), 1993, т. 2. Це свідчить, як серйозно помилялися ті політичні коментатори (вельми численні у Польщі в період воєнного стану), які посилалися на Арендт у питанні так званої «незмінності» тоталітарних систем.

¹⁵ Див.: J.Rupnik. The Other Europe. New York, 1989, c. 210. В іншому місці автор окреслює Польшу як «лабораторію політичної зміни в усій іншій Європі» (с. 150).

¹³ Про свої досліди над марксизмом, сталінським тоталітаризмом і «реальним соціалізмом» після- сталінського періоду я пишу в книзі ((Zniewolony umystpo latach», Warszawa, 1993.

¹⁴ Див. такі мої статті; «The Marxism Conception of Freedom», у вид.: «Conceptions OfLiberty in Political Philosophy», Z. Pelczyfiski і J.Gray (pe∂.), London, 1984(написана на замовлення 3. Пелчинсь- кого в 1981 р., япон. перекл. у вид.: κShiso>>, 1983, nr. 3); «Marx and Freedom», «New York Review of Books», 1983,24 листопада(польськ. перекл.: Karol Marks: emancypacja IudzkoSci a wolnosc mdywidualna, «Zdame», 1984, nr,2); «Karl Marx as PhilosopherofFrccdomw, «Critical Review», 1988, t.2, nr 1.