вступ

Суспільно-практичні процеси націєтворення мали завжди виразно суперечливий характер, що вимагає використання як класичних, так і некласичних методів для осмислення складного соціального явища.

Друга половина ХХ століття, завдяки соціології, що привернула увагу до проблеми, запропонувала потужні теорії, які, за своєю суттю, виходили в сферу соціальної філософії. Це обумовило, з одного боку, осмислення фундаментальних інтуїцій, які розроблялися некласичною філософією, але, з іншого — демонстрували традиційні підходи класичної модерної філософської методології. Використовуючи методи класичної науки, що користується саме лінійною “об’єктивністю”, соціологія, що виникла як опозиція соціальній філософії, демонструвала свою “науковість” у протилежність “спекулятивній” філософії, запропонувавши модернізаційні теорії. Та наукова криза не могла не позначитись і на соціології, яка через постмодерністські підходи починає сприйматися як “раціоналістична ідеологія”, що не здатна осмислювати методологічні і онтологічні аспекти соціально- філософської проблематики.

Окрім того, протягом століть процеси націєтворення накопичили велику кількість емпіричного матеріалу, що вимагає соціально-філософського узагальнення, яке дозволить вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття нації, створити ідеальну модель явища і визначити місце людини в ній. Це привело автора до прагнення розглянути явище націоналізму як елемент теоретико-філософського дискурсу, що вимагає виділення і відділення загальнофілософської, фундаментально - теоретичної сфери дослідження від суспільно-емпіричних форм прояву нації.

Актуальність дослідження полягає в тому, що метафізична основа філософії нації вбирає в себе не тільки проблеми культурологічного, політичного чи економічного, а й релігійного характеру, що обумовлює в епоху глобалізації не зменшення, як передбачає більшість сучасних наукових досліджень, а, навпаки, поглиблення і ускладнення процесів націєтворення.

Історія теоретичного дослідження нації пройшла декілька стадій. Перші спроби теоретичного осмислення феномену національного мали місце в європейській філософії ХІХ століття (Й. Гердер, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Фіхте, Ф. Новаліс, Ф. Шлеєрмахер, Ф. Шеллінг, А. Мюллер, Ф. Ліст, Дж. Мацціні, Дж. Мілль, Л. Актон, Е. Ренан). На початку ХХ століття з’явилися перші систематичні наукові праці з цієї проблеми (О. Бауер, К. Каутський, Х. Ортега-і-Гассет, Т. Масарик, М. Вебер, М. Гайдеггер).

Другий період, який почався після Другої світової війни, відрізнявся тим, що до істориків і політичних аналітиків долучилися соціологи і філософи, які поглибили предмет дослідження і цим привернули увагу дослідників найрізноманітніших дисциплін. А в 1970-х роках почалося масове захоплення цими проблемами з боку філологів, соціальних психологів, географів, біологів, демографів, етнографів. Найбільш видатними дослідниками цього періоду є: Б. Андерсон, Дж. Армстронг, І. Берлін, Е. Балібар, П. Брас, Р. Брюбейкер, І. Валлерстайн, К. Вердері, В. Велімський,

А. Валіцкій, К. Вулф, Ю. Габермас, С. Гантінгтон,

Дж. Гатчинсон, Дж. Грей, Т. Еріксен, Е. Гелнер,

A. Гершенкрон, Л. Грінфелд, Е. Гобсбаум, М. Грох, К. Дойч, К. Калхун, Ю. Каменка, А. Козінг, Я. Крейчі, Г. Кон, В. Коннор, К. Майноуг, Ш. Моррас, Р. К. Мекрайдіс, М. Макдоналд, Е. Саїд, Е. Сміт, К. Симонс-Симонолевич, Р. Скемерторн, Г. Сетон-Вотсон, Б. Стефанеску, Е. М. Томпсон, Е. Тонкін, Дж. Пламенац, К. Хюбнер, В. Хесли, М. Чепмен, Ф. Фукуяма, Р. Шпорлюк.

В історії вітчизняної, української теоретичної думки ця проблема також представлена потужною традицією дослідників, які мали і продовжують мати вплив на теорію і практичні процеси суспільства: М.

М. Грушевський, Ю. Бачинський, І. Франко, О. Потебня, М. Міхновський, О. Бочковський, Ю. Вассиян, Є. Маланюк,

B. Липинський, Д. Донцов, М. Сціборський, С. Ленкавський, Л. Ребет, Ю. Старосольський, М. Сосновський, В. Прокоп. Всі вони впливали на формування українського націоналізму.

З утвердженням незалежності української держави теоретичним осмисленням нації активно займались такі вітчизняні дослідники: В. Андрущенко, О. Баган, Ю. Бойко, М. Вівчарик, Т. Воропай, О. Гринів, Я. Грицак,

І. Грабовська,Т. Ємець, О. Забужко, В. Іванишин, Г. Касьянов,

A. Карась, А. Красненко, І. Кресіна, П. Кузик, І. Лисяк- Рудницький, В. Лісовий, В. Малахов, М. Михальченко, О. Мостяєв, І. Надольний, А. Погрібний, Ю. Римаренко,

C. Римаренко, В. Рудко, В. Сергійчук, М. Степико, Л. Шкляр,

B. Шевчук, Г. Щокін.

Метою дослідження є розширення класичної традиції тлумачення націоналізму крізь призму протиріч, які формуються метафізичною, методологічною та історико- філософською проблематикою. Це дозволяє сформувати внутрішньо складну, але філософськи цілісну концепцію, яку несе в собі будь-яка форма націоналізму.

У процесі аналізу використано діалектичний метод пошуку суперечностей абстрактно-метафізичної і персоналістичної онтології, що заклало основу парадигмальних суперечностей класично-раціоналістичних і некласично-екзистенціальних методологій європейської філософії.

Історичний метод дозволяє звернутись до джерел зародження онтологічної, методологічної і соціально- філософської проблематики, що дозволяє вписати основні філософські проблеми нації в контекст історико-філософського процесу.

Системно-структурний метод, що концептуалізує онтологічну, методологічну та історико-філософську проблематику філософії нації, створює евристично-філософські можливості для виділення націософії в окремий дискурс сучасної соціальної філософії.

Метод концептуалізації складних парадигмально суперечливих даних, дозволяє вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття нації, створити ідеальну модель явища і визначити місце людини в ній.

Системний аналіз і комплексний підхід до основних теорій націоналізму дозволяє використовувати результати досліджень як гуманітарного, так і природознавчого напрямку на основі принципу “додатковості”. Останній систематизує етико- естетичні підходи до аналізу філософії нації на основі сучасного раціонального холізму.

Основними методами дослідження суспільно-емпіричних форм прояву нації є методи конкретних наук. Найбільш поширеними з цих є соціологічний, політологічний та еволюційно-історичний. Також у процесі дослідження системності, типовості націєтворення використовуються етнопсихологічний, структурно-функціональний та

етнополітологічний методи.