ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ РЕЛІГІЇ

Філософія, як відомо, осягає всі явища і процеси дійсності, а отже, і релігію з позицій вияву їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Такою є специфіка філософського підходу щодо релігії як об’єкта аналізу в найбільш узагальненому контексті.

Люди здавна замислювалися над сутністю, походженням, роз­витком релігії.

Перші спроби зрозуміти сутність релігії і причини її виник­нення відносяться до античної давнини. Ще в середині І тисячоліт­тя до н.е. грецькі філософи Анаксагор, Антифонт, Ксенофан, праг­нучи раціонально усвідомити світ, звернули увагу, що релігійні уявлення не іманентно притаманні сутності людини, дійшли висно­вку, що люди самі створили собі богів за своїм образом і подобою, вигадали своїх богів. Нащо і задля чого вони це зробили?

Страх перед грізними явищами природи, як вважав Демокріт (460-370 до н.е.), був в основі релігії. Крітій та Полібій вважали, що люди вигадали богів, щоб наганяти на інших страх і змусити їх виконувати закони. Ix точка зору грунтувалася на тому, що все ду­ховне, зокрема релігія, виникло під час розвитку матеріального сві­ту як похідне від нього. її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей, їх ставлення до природи та взаємовідносин з нею. Серед мислителів цього напряму - грецький філософ-матеріаліст Епікур (342- 270 до н.е.). Він висунув гіпотезу про атомістичну будову світу, який є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами.

Тіт Лукрецій Kap (прибл. 96-55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спонукає їх до спорудження богам капищ.

Одному з послідовників Епікура - римському письменнику Петронію (прибл. 66 р. до н.е.) належить відомий афоризм: «Пер­ших богів на Землі створив страх». ■

Політико-державна теорія. Започаткована у 5 ст. до н. е. грець­ким філософом Крігієм (460-403 до н.е.), який висловив припущен­ня, що релігія є вигадкою законодавців. Її поділяв Лактанцій (250-225 до н. е.), який вважав засновником релігії другого римсь­кого цезаря Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти та енцик­лопедисти 17-18 ст. Релігію вони вважали ошуканством, вигад­кою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального суспільного спокою.

Евгемеризм. Його автором був грецький філософ Евгемер (340— 260 до н. е.), який гадав, що релігія бере початок з вшанування й обожнення найдавніших царів.

Філософи 17-18 ст. також залишались у полоні уявлень про релігію як обман народу своєкорисливими правителями та жер­цями. П. Гольбах, не заперечуючи, що релігія пов’язана з обманом, причини її все ж гаки вбачав у стражданнях і страху, що гнітять людину.

Концептуальний підхід до релігії як специфічної цілісності по­в’язаний з філософією Нового часу. Починаючи з Д. Юма, І. Канта, Ф. Шлейєрмахера, Г. Гегеля, Л. Фоєрбаха, К. Маркса та Ф. Енгельса, а в галузі власне релігієзнавчій - з праць Е. Тайлора, Г. Спенсера, Д. Фрезера та ін. було започатковано вивчення сутності, особливос­тей та й смислу релігії в цілому.

Філософія релігії зосереджує увагу на теоретичних (спогляда­льних, спекулятивних) проблемах сутності та природи релігії, зав­жди послуговується методологією певного філософського напряму. Можна вирізнити три основні філософські доктрини тлумачення сутності та природи релігії: об’єктивно-ідеалістичну (теологічну); суб’єктивно-ідеалістичну та натуралістичну (біологізаторську).

Низка теорій грунтується на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії - теологічні теорії (тра- диціоналістська, теїстична).

Традиціоналістська теорія.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від світу речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і природу, тобто надлюдської й надприродної. Вона є джерелом усього, а отже і релігії. Усі варі­анти теїстичної концепції єдині в головному - релігія є результа­том розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із без­застережного визнання існування Бога. Її сповідувало багато ви­значних мислителів, особливо у 16-19 ст.

Натуралістична (біологічна) концепція. Серед поширених су­часних концепцій релігій помітне місце посідає так звана б і о л о г і ч н а, або натуралістична, концепція, прихильники якої шукають релігійну основу в біологічних або біофізіоло- гічних процесах людини. На їхню думку, такою основою є «ген релі­гійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж ре­лігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини тощо.

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в чи­сленних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників - англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії - Г.В.Ф. Гегель, Л. Фоєрбах; за­сновник «філософії життя» Ф. Ніцше та ін.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею, ідея Бога притаманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існування: людина мислить про Бога, отже він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в її свідомості від наро­дження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим представ­ником цієї концепції був французький філософ Рене Декарт (1596— 1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновника, німець­кого філософа Г.-В. Ляйбніца (1646-1716), розгортання декартів- ських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпірич­них знань. Завдяки цьому людство прийшло до християнства - єдиної релігії одкровення.

Існування Бога Ляйбніц обгрунтовує виходячи із принципу достатньої підстави: оскільки поняття Бога можливе, то він існує.

Осн. тв.: «Міркування про метафізику» (1686); «Про похо­дження речей» (1697); «Теодицея» (1710); «Монадологія» (1714).

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німецький філо­соф Йоган Готліб Фіхте (1762-1814) вважав, що релігія як став­лення людини до Бога є комплексом певних почуттів, наро­джених усвідомленням людиною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. Спільне в них - визнання надприродного походження релігії. Згідно з ними виникнення релігії є наслідком одкровення, але не раз і назавжди даного першим людям безпосередньо Богом, а результатом постійного впливу божества на дух людини, що діє вічно.

Яскрава постать серед містиків - німецький письменник фі- лософ-ірраціоналіст Ф.І. Якобі (1743-1819). Він вважав, що знан­ня Бога людині дають лише її внутрішні почуття. Вони є джере­лом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тільки тілесними, а й духовними очима. Це споглядання виникає за пев­них специфічних умов і потребує не розуму, а віри.

Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано. Соціологія- ні і психологічні концепції відіграли в історії вивчення релігії надзвичайно важливу роль - їх розвиток сприяв виникненню та­ких релігієзнавчих наук, як соціологія релігії і психологія релігії.

Глибокі соціологічні теорії розробляли французький мисли­тель О. Koht (1789-1857), німецький соціолог М.

Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення ре­лігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818-1883) і Фрід- ріх Енгельс (1820-1893).

Згідно з раціоналістичною парадигмою марксистської філосо­фії релігія має винятково соціальну природу. Пояснити її, як будь-яке інше соціальне явище, виходячи з природної сутності людини, неможливо, оскільки, як вважають його прихильники, со­ціальне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояс­нене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої при­роди окремого індивіда, не в його одвічних «екзистенційних» кон­фліктах і проблемах, а в суспільних формаціях, економічному житті та відповідних відносинах реального життя.

Релігія, за словами Ф.Енгельса, є відображенням у головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релі­гії слід шукати не в самій людині, а в реальних умовах її життя. Згідно з цією парадигмою релігія є певною, суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність.

Відомі судження Маркса про те, що людина створює релігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю і самовід­чуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина - не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світ людини. Держава, суспільство породжують непра­вильний світогляд, бо самі вони - неправдивий світ.

Якщо підійти до марксистського бачення релігії без надмір­ної політизації й не абсолютизувати метафори на кшталт «опіум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й позитивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпо­радність, відчай, розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо.

Особливістю релігійної віри є її спрямованість на надприрод­не як абсолютне, довершено-субстанційне, через яке можна випов­нювати буттєві стани людини. Релігійна віра, будучи здатністю переживати можливе як дійсне, грунтується не на раціональному, а на чуттєво-емоційному аспекті свідомості.

Релігійний феномен класики марксизму розглядали як скла­дне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали гіпотезу: релігійне відо­браження світу може зникнути за умов, коли відношення повсяк­денного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв’язках.

І Психологічні концепції релігії (Ф. Шлейєрмахер, У. Джеймс, 3. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм), на основі яких склалася психологія релігії як галузь релігієзнавства, пояснюють феномен релігії вихо­дячи з особливостей емоційно-вольового і духовного життя релі­гійної особистості, тобто джерело релігії вбачається у внутрішньо му світі людини.

Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд (1856-1939) вважав релігію природним феноменом і одночасно людським про­дуктом. Він пов’язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уяв­лень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здоланая людської безпомічності. Боги, за-

значив дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що перед­усім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання, які випадають на долю людини.

Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персонально­му неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агре­сивних природних інстинктів. Він називав його дитячим неврозом нав’язливості, що спричиняється неспроможністю дитини підпо­рядкувати своїй волі неприйнятні для культури, соціуму потяги і здолати їх завдяки осмисленню.

На думку психіатра, релігія має три основні функції: 1) задо­вольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу; 2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, все­ляє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах; 3) про­голошує заборони й обмеження.

Релігійні вчення 3. Фрейд розглядав не як знання, а як грандіо­зну ілюзію, самообман людини, активно підтримуваний культурою.

Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуаль­не несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875-1961) - колективне несвідоме.

У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) - одвічні образи, які можуть відкрива­тися під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга, - це особли­ва установка людського розуму, наслідок спостережень за деяки­ми динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Otto назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно.

Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, пере­конаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння бо­жественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується церква.

Основоположник неофрейдизму німецько-американський пси­холог, філософ Epix Фромм (1900-1986) не заперечував наявнос­ті внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв’язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством.

Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тоталь­ного відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського іс­нування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що прони­зують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного сві­ту. Внаслідок цього з’являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з’являється релігія. Ціка­во, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначен­ня світогляду, в якому присутній Бог, а й щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об’єктом поклоніння.

Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлума­чення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об’єк­том поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні твари­ни, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.

Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістич­ні. В основі авторитарних - ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимага­ти від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота та­ких релігій - послух, а найстрашніший гріх - непокора. Гуманіс­тичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здіб­ностях. їх мета - досягнення найбільшої духовної сили, а не біль­шого безсилля, найцінніша чеснота - самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття прови­ни. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом (20; 26-28).

За переконаннями Е. Фромма, трагедією великих гуманістич­них релігій є порушення і спотворення гуманістичних принципів духовної свободи, істини, любові, як тільки вони стають масовими організаціями, якими керують чиновники, бюрократія.

Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного фе­номену вельми оригінальною є концепція англійського дослід­ника Карла-Густава Доусона (1889-1970). На переконання вче­ного, людському розуму притаманне вроджене знання про сут­ність Бога, що є невід’ємною ознакою найвищого Божого творін­ня. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон дово­дить, що істинне знання можливе на глибинних рівнях свідомос­ті. Це знання доступне людині через трансцендентну інтеїцію. Остання у прихованому вигляді є у більшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна лю­дина в силі бика чи ведмедя, швидкості оленя тощо інтуїтивно вбачала вияви божественної сили і слави. Вірування втілюва­лись у міфах або сакральних техніках, які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сфері віру­вань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання.

Перші спроби розгляду релігій у розвитку були здійснені наприкінці 17 - на початку 18 ст. Італійський філософ Джамбаттиста Віко (1668-1774) запропонував примітну, хоча й не дуже складну стадійну схему розвитку релігії стародавніх греків. Згідно зі схемою Дж. Віко, цей процес відбувався у чотири стадії: обожнення природи, обожнення стихійних сил, які людина зуміла взяти під контроль (наприклад, вогню, плодючості, грунту), обож­нення соціальних інституцій (наприклад, шлюбу) і, нарешті, гума­нізація богів (поеми Гомера).

Англійський філософ Дейвід Г’юм (1711-1776) у своїй праці «Природна історія релігії» наводить іншу схему. На думку Д. Г’ю- ма, політеїзм виникає як наслідок антропоморфізму (уявлення про те, що боги мають людський вигляд та риси характеру) в пояс­ненні явищ природи. А інтенсифікація поклоніння тому чи іншо­му божеству призводить до піднесення його як єдиного безмежно­го Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму він заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо наве­сти якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безперестанку змінюється. Диво ж є породженням досвіду поодиноких людей, надто розме­жованих у просторі і часі.

3.2.