5.14.1. Поняття народ, маса, натовп

Про природу людини мислителі різних народів розмірковували з найдавніших часів. При цьому певно чи ні, але малося на увазі, що окрема лю­

дина — це радше якась абстракція, бо неможливо уявити людину поза суспільством, поза спілкуванням із собі подібними.

Тільки належність до кола подібних до себе, активна долученість до цього кола піднімає людського індивіда над природними інстинктами, перетворює на людину. Протягом усієї історії філо­софської думки, в річищі якої розвивалися психологічні погляди, майже кожний мислитель так чи так відзначав це принципове по­ложення. Порівняємо: «Той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза суспільством, — або не­дорозвинена в моральному плані істота, або надлюдина...» (Аристо­тель); «Людина призначена для життя в суспільстві; вона не цілком людина і суперечить своїй суті, якщо живе пустельником» (І. Ґ. Фіхте).

Однак протягом століть філософські міркування про людину бу­ли переважно звернені саме до цієї абстракції — індивідуальності, окремо взятої людини. Група людей з’являлася лише як певна ариф­метична сума індивідуальностей. Специфіка впливу такої групи на конкретну людину, особливості внутрішньогрупових і міжгрупових взаємин майже не привертали увагу дослідників. Щоправда, істори­ки соціальної психології змогли простежити джерела своєї науки від часів Античності, однак зробити це їм було значно складніше, ніж історикам загальної психології. Адже на так званому донауковому

етапі розвитку психології, що тривав тисячоліття, предметом по­шуків, а точніше — обмірковувань, була або (спочатку) душа, суб­станція суто індивідуальна, або (пізніше) — свідомість, причому не суспільна (про це заговорили значно пізніше), а особиста.

Проблема активності мас особливої значущості набула у XX ст.

Аналіз феномену, що дістав назву «маси», «масового суспільства» висвітлюється в різних сучасних філософських, соціологічних, політологічних, культурологічних концепціях. Роз­робка проблеми масових явищ уже в перші десятиліття XX ст. ви­ходить за суто соціально-психологічні межі й стає об’єктом філо­софського аналізу. Це було зумовлено групою чинників. По-перше, процес революційності набував дедалі більшого розмаху, і лише психологічні пояснення не були достатньо повними для цілісного розуміння проблеми. По-друге, на арену історії вийшли маси іншо­го ґатунку, аніж ті, що спричиняли соціальні зрушення в період ве­ликої Французької революції. Вихід цих мас був пов’язаний зі швидким зростанням міст та розвитком промислового виробництва, що вимагало значної кількості нових працівників, вербованих із се­лянства та з представників маргінальних груп. По-третє, виникла система управління цими масами, що передбачала соціально спря­мовані методи контролю, нагляду й маніпулювання. По-четверте, почали виникати, а далі й давати свої наслідки масові ідеології, роз­раховані на легкість сприйняття і швидку зворотну реакцію.

Самі масові явища почали набувати глобального характеру, маси втрачали свої національні та професійні ознаки. Для аналізу цих новітніх викликів часу самої лише психології було недостатньо, і про­блема мас і натовпів перейшла в міждисциплінарну сферу дослі­джень. Дослідження мас і натовпів розпочалося наприкінці XIX ст., першим дослідником цієї проблеми був французький соціолог, соціальний психолог і філософ Лебон. Ним по суті було визначено головні постулати теорії мас і натовпів, які надалі розвивалися й іншими вченими та філософами.

мас і натовпів розглядалися 3. Фрейдом (який вперше розмежував маси на природні й штучні, тривкі й нетривкі, гомогенні й негомо- генні), Г. Тардом (явище поширення ідей у натовпі), Е. Фромом (про­блема агресивності та деструктивності людини й маси в епоху то­талітарних суспільств), Т. Адорно (аналіз психологічних чинників, що сприяють конформізму й авторитаризму), В. Райхом (маси в кон­тексті фашизму), Г. Арендт (взаємовплив маси й тоталітарного суспільства), К. Ясперсом (аналіз маси-апарату). Загальна характери­стика причин появи та ролі мас і натовпів в історії XX ст., аналіз чин­ників, шо стояли за епохою мас, міститься у творах К. Мангейма, Й. Гейзінги, X. Ортеґи-і-Ґассета, Е. Гобсбаума, Ш. Айзенштадта.

Для визначення різноманітних (у кількісному та якісному ро­зумінні) форм об’єднань людей існує багато термінів: людство, плем’я, народ, суспільство, держава, рід, сім’я тощо. Термін «на­товп» виражає найвипадковіший зв’язок людей, поєднаних у дано­му просторі суто тимчасовим минущим інтересом. Характерною оз­накою натовпу є те, що люди в ньому не мають жодної внутрішньої організації. У складі натовпу люди під дією зовнішнього впливу на­бувають певних якостей, яких вони раніше не мали або які раніше виявлялися не так чітко в кожному з них зокрема. Сама характерна психічна особливість натовпу полягає в зниженні інтелектуального контролю, внаслідок чого вольова, інстинктивна, пристрасна сторо­на людської природи виявляється з більшою свободою.

«Маса» ж у психологічному плані, за Лебоном, є людська су­купність, що має психічну спільність, це не скупчення людей в од­ному місці. Однак треба зазначити, що тут мається на увазі не про­сто психічна спільність багатьох людей, зібраних разом. Ми підкреслюємо, що вона особлива: «Термін “маси” можна застосува­ти тільки там, де ми маємо справу з людьми, яких через їхню кількість, або байдужість, або сполучення обох чинників не можна об’єднати в жодну організацію, засновану на загальному інтересі: в політичні партії або в органи місцевого самоврядування, або різно­манітні фахові організації, або тред-юніони» [2, 414 — 415].

Тобто треба чітко усвідомлювати, що, хоча маса й натовп — по­няття дуже близькі та взаємопов’язані, однак масоподібність сучас­них суспільств — не просто окремі дії окремого натовпу або навіть кількох натовпів у різних місцях. Головна різниця між ними полягає в тому, що маса — це явище загальне та стійке, вона не обмежується часом або простором, натовп же — явище тимчасове, нестійке, хоч

і є безпосереднім породженням маси, її локальним проявом. Про зв’язок маси й натовпу можна судити хоча б із того ж енциклопе­дичного джерела, в якому ми знайшли визначення самого поняття «натовп». У натовпі відбито характерні особливості культурних умов і тих причин, які сприяли утворенню натовпу.

Коли людські скупчення виявили себе майже всюди в Європі, загрожуючи соціальній системі, виникло запитання: що ж таке натовп (адже маси як ширше явище зафіксоване й усвідомлене ше не було)? На нього було дано відповіді такі ж неповні, як і універ­сальні. Ось вони:

• Натовпи є скупченнями людей, що об’єднуються поза будь- якими утвореннями, інституціями та всупереч їм на тимчасових засадах. Одне слово, натовпи є асоціальні та сформовані асоціаль­ними уявленнями. Будь-який робітник, що залишає майстерню або контору, щоб повернутися до себе додому, до своєї сім’ї, на годину або дві виривається зі звичайних рамок суспільства. Він перебуває на вулиці або в метро як частинка численної збуреної юрби.

• Натовп ще відповідає поняттям «чернь», «набрід», «люм­пен-пролетаріат», тому, що віддавна звалося «плебсом». Це чо­ловіки й жінки, що не належать до певних суспільних груп, існують за межами соціальної структури, відтиснуті в передмістя, без визна­чених занять і цілей, живуть поза законом і звичаями. Принаймні передбачається, що це так. Тобто натовп становить собою купу розрізнених соціальних елементів, ворожих суспільству. Натовп навіть не предмет науки. Водночас на нього дивилися як на якесь відхилення, що з’явилось у результаті порушення природного ходу речей. Суспільство є лад, а натовп — це безлад і, зрештою, явище більше колективне, ніж соціальне.

• Натовпи божевільні, така друга відповідь. «Crazy», кажуть англійці, щоб описати той стан обожнювання, в якому перебуває на­товп шанувальників популярного співака — божевільних фанів або несамовиті тисячі глядачів на стадіоні, що підхоплюються як один, розмахуючи прапорцями й плакатами, коли їхня футбольна команда забиває гол. Безум є й у безладному прямуванні мас, що бажають ба­чити славетну особистість, і в натовпі, що виносить вирок, не пере­конавшись у провині людини, і кидається на неї, щоб лінчувати.

• Натовпи відкрили собі шлях у політику за допомогою криміна­льного аспекту. Цей факт визнавався. Це кримінальність, що її варто описати й зрозуміти, бо вона пояснює їхню жорстокість, терористичні дії й руйнівні інстинкти. Загалом визнається: йдеться про угрупован­ня, що діють як злодійські банди або бандити з великого шляху, бан­ди вбивць чи будь-яке інше співтовариство зловмисників, позбавле­них моральної свідомості й почуття відповідальності перед законом.

Суспільство, що має давні практичні й правові підвалини, тер­пимо ставиться до таких відхилень або нонконформних явищ. Во­но буває поблажливим до тих, хто втратив розум, навіть переступив закон, і якщо воно їх інколи й карає, то не вбачає в них проблеми, їхня асоціальна природа, їхня аномалія не загрожують стабільному порядку. Вони вважаються безпечними, а труднощі цілком стерпни- ми. Однак, коли підвалини суспільства розхитано, коли його атаку­ють ззовні, тоді загроза зовнішній і внутрішній безпеці збільшує ри­зик, що його становлять ці явища для суспільства. І їх починають вважати шкідливими й аномальними. Тоді й натовпи городян, робітників сприймаються вже з позицій психіатрії. У них вбачають патологічні симптоми або ж симптоми відхилення від нормального громадського життя.

На думку Лебона, головною характерною рисою натовпів є злит­тя індивідів у єдині розум і почуття, коли нівелюються особистісні відмінності та знижуються інтелектуальні здібності. Кожен прагне бути схожим на ближнього, з яким він спілкується.

Водночас, те, що приймали за кримінальність натовпів, не більше, ніж ілюзія. Бувши, зрозуміло, жорстокими й анархічними, вони легко піддаються нападам руйнівної люті. Вони грабують, громлять, лінчують, тобто роблять те, чого жодна людина не дозво­лила б собі учинити. Лебон охоче приписує їм украй негативну роль в історії: «Цивілізації створювалися й дотепер управлялися й зберігалися нечисленною аристократією, а зовсім не масами. Сила натовпу завжди спрямована лише на руйнування. їхнє панування завжди є якимось безладним періодом» [3, 153].

З іншого боку, маси інколи здаються героїчнішими, справед­ливішими, ніж кожен зокрема. Вони мають ентузіазм і велико­душність наївної істоти. їхня безкорисливість буває безмежною, коли їх захоплюють ідеалом або зачіпають їхню віру.

1 нарешті, немає нічого патологічного в ілюзіях мас — за умови згоди з думкою про те, що вони складаються з таких самих нор­мальних людей, як ми всі. Просто, зібравшись у масу, ці люди по­чувають, міркують і реагують в іншій психологічній площині. Зро­зуміло, їхні судження й реакції суперечать судженням і реакціям ізольованих суб’єктів, але ця суперечність не означає аномалії. І ніщо не дає нам приводу для настільки різкого судження щодо цьо­го, хіба що в крайніх випадках очевидного душевного розладу. За­надто легко приклеїти ярлик «істерія» або «колективне безумство» до дивної або незвичної поведінки маси — сутички після футболь­ного матчу, паніки, спровокованої катастрофою, безладних пересу­вань маси на обмеженій території. Ярлик може бути оманливим, а поведінка — незрозумілою.

Важливу роль у дослідженні феномену маси відіграє психо­аналітичний підхід.

Класиком такого підходу є «батько-засновник» психоаналізу Зиґмунд Фройд (1856—1939). В описі групової поведінки та міжгру- пової агресії Фройд чимало запозичував у Лебона та Макдугала. Фройд охоче сприйняв головні ідеї обох авторів щодо агресивних аспектів поведінки юрби, але дав їм закінчену психологічну, точніше, психоаналітичну інтерпретацію. У роботі Лебона Фройду особливо імпонувала блискуче відтворена картина того, як під впливом юрби індивіди виявляють свою базову інстинктивну при­роду, як у юрбі виявляються пригнічені досі несвідомі потяги, як розривається тонкий шар цивілізованої поведінки й індивіди демонструють свою істинну, варварську й примітивну суть.

У галузі психоаналізу проблематика великих груп висвітлювала­ся в пізніх роботах Фройда, насамперед у книзі «Психологія мас і аналіз людського Я» (1921).

Ця робота Фройда за своїм задумом є критичним осмисленням книги Лебона «Психологія натовпів». Фройд виступає проти запро­понованого Лебоном терміну «навіювання» як магічної сили, що здатна цементувати маси. Для тлумачення масової психології Фройд запроваджує поняття «лібідо».

Щоб зрозуміти, як за допомогою свого психоаналітичного мето­ду Фройд підходить до аналізу маси й масової психології, доцільно було б звернутися до головних тез психоаналізу. Фройд уперше замінив ідею цілісної особистості на ідею про її нецілісність. На йо­го думку, психіка людини є ареною конфлікту між свідомими й несвідомими психічними актами. Як уявляв Фройд, свідомість, оз­броєна авторитетом культури, придушує інстинкти й почуття. Од­нак володіння несвідомого настільки великі, що свідомість тільки грубим, диктаторським способом, шляхом якнайсуворішого приду­шення зберігає свої позиції в структурі особистості. Опір несвідо­мого не минає безслідно — він викликає напругу психіки, невроз, що діє на людину руйнівно.

Фройд вважав людину «річчю в собі», закритою системою. При­рода наділила людину біологічними прагненнями, а розвиток осо­бистості є реакцією на задоволення чи фрустрацію цих прагнень. Фройд вказав також на процес перемикання, перетворення нере­алізованої сексуальної енергії індивіда, його лібідо, на інші форми діяльності, наприклад, на творчість. І назвав цей процес сублімацією. Саме ці ідеї, вважав Фройд, можуть допомогти зро­зуміти не тільки психологію індивіда, а й психологію мас. У роботі «Масова психологія й аналіз людського Я» Фройд за аналогією з дослідженням ролі сексуальних потягів у житті людини аналізує роль цих потягів для з’ясування природи масової психології й ма­сових неврозів. Тобто Фройд робить спробу на ґрунті психо­аналітичної теорії пояснити розвиток людського суспільства, пов’язати особливості психічних реакцій особистості з поведінкою соціальних груп.

У цій роботі Фройд намагається диференціювати маси. Звернув­шись до дослідження різних соціальних угруповань, Фройд спеціально виділив два їх опорні типи: юрбу — неорганізований конгломерат, збіговисько людей і масу — певним чином організова­ну групу людей, об’єднаних спільним інтересом до якогось об’єкта, однорідними почуттями та здатністю впливати один на одного. Од­на річ — юрба, інша річ — військо чи релігійне співтовариство. Во­ни вже є штучними масами, а в штучних масах, на відміну від юр­би, має бути зовнішній примус, щоб утримувати їх від розпаду.

Що ж здатне утримати маси від розпаду? На думку Фройда, штучні маси мають лібідозну структуру. Тому їм необхідне відчуття, що вони однаковою мірою улюблені вождем, верховним володарем.

У церкві (християнській) це — Христос, у війську — полководець. Якщо в маси забрати цю ілюзію любові, відбудеться розпад маси. Це розв’язання проблеми лідера практично без змін запозичує Канетті.

Усвідомлюючи факт існування різних мас і навіть вирізнивши два їх основні типи — природні маси (ті, що самоорганізувалися) й маси штучні (ті, що виникли й існують за умови певного зовнішнього на­сильства), Фройд водночас відзначив подібність між масою й первісною ордою та запропонував розуміння маси як продовження й певною мірою відтворення первісної орди. Досліджуючи спільні та відмінні риси маси й орди, він дійшов висновку, що в них приду­шується індивідуальність, думки та почуття людей набувають визна­ченої однорідності й орієнтуються в однакових напрямках, а загалом в них здійснюється панування колективних прагнень, що мають висо­кий рівень неусвідомленості, імпульсивності й афективності.

У психоаналітичному аналізі груп, засади якого було закладено самим Фройдом, багато уваги приділяється ролі різних негативних почуттів і факторів у соціальних відносинах людей. Зокрема, Фройд дійшов висновку, що, наприклад, ненависть до якогось об’єкта мо­же так само об’єднувати індивідів, як і позитивні почуття, а заздрість може виступати в ролі джерела ідей рівності й інших псев- догуманістичних ідеалів.

У Фройда вихідним пунктом (а згодом і принциповим виснов­ком) аналізу міжособистісних відносин і психології мас стала теза про те, що під час дослідження різних явищ культури та психології груп неможливо зауважити закономірності, відмінні від виявлених під час вивчення індивіда.

Для свого аналізу маси Фройд вибирає католицьку церкву. Він пише, що до кожного члена маси вірних Христос ставиться як до­брий Старший брат, що є заміною Батька. Перед Христом усі рівні, усі мають однакову частку його любові. Церква подібна до родини, недарма вірні називають себе «братами» та «сестрами», тобто роди­чами по любові, що її дає їм Христос. Зв’язок кожного члена церк­ви з Христом є одночасно й причиною зв’язку між членами маси. До речі, цю властивість маси, що бажає відчувати на собі любов Батька чи Старшого брата, дуже добре розумів Сталін, коли звер­нувся до громадян Радянського Союзу в момент початку Великої Вітчизняної війни зі словами: «Брати та сестри».

Лібідозну структуру має й інший різновид штучної маси — військо. Полководець — це Батько, що однаково любить усіх сол- латів. Фройд аналізує військові неврози німецької армії періоду першої світової війни, що, на його думку, й сприяли розкладанню армії. Ці неврози були відображенням протесту окремого солдата проти ролі, що відводилася йому в армії, проти байдужості зверх- ників щодо рядових.

Фройд небагато місця в своїй книзі приділяє масі як політичній організації. Однак можна припустити, що вона також має лібідозну структуру, а політичний лідер відіграє в ній таку саму роль, як у церкві — Христос, а у війську — полководець.

Є ще одна ідея в книзі Фройда «Масова психологія й аналіз людського Я», що відіграє велику роль в аналізі масової психології. Це механізми ідентифікації. Загалом Фройд розглядає іден­тифікацію як спробу дитини (чи просто слабкої, невпевненої в собі людини) запозичити силу батька, матері (чи полководця, політич­ного лідера). Людині як слабкій, збентеженій істоті необхідно співвідносити свою поведінку з діями якогось персоніфікованого образу. Механізм ідентифікації нерозривно пов’язаний із лібідо- зною суттю маси. Людина не тільки бажає відчувати любов волода­ря, а й ототожнювати себе з ним, поставити себе в думках на його місце, перейняти його стереотипи поведінки. У цьому механізмі приховується таємниця популярності більшості політичних лідерів. Психоаналітичний підхід Фройда до дослідження феномену маси наголошує на особливостях психіки індивіда, особистості. Пружи­ною поведінки маси є ставлення її членів до вождя, їхня любов до нього. Маса складається з суми прагнень її членів. Кожен бажає максимально наблизитися до лідера, ідентифікувати себе з ним. Славнозвісне фройдівське «лібідо» реалізується в обожнюванні вож­дя, що стоїть на чолі маси.

Фройдівський класичний психоаналіз часто звинувачували в пансексуалізмі. Як відомо, мало хто з послідовників і учнів Фройда пішов цим шляхом. З відомих імен можна назвати тільки австрійського психоаналітика Вільгельма Райха, що переїхав у 1939 році до США й став американським громадянином. У своїй скан­дально відомій книзі «Психологія мас і фашизм», написаній у 1930—1933 рр. і згодом забороненій у Німеччині, Райх намагається проаналізувати взаємозв’язок сексуального гноблення і фашизму. Досліджуючи політичну структуру різних держав, зокрема й CPCP, Райх писав, що сексуальне гноблення сприяє процесу перетворен­ня людей на механізовану й несамостійну масу. Скрізь, де зустріча-

ються випадки авторитарно-моралістського гноблення дитячої та юнацької сексуальності та є відповідне законодавство в галузі міжстатевих стосунків, можна впевнено говорити про авторитарні, диктаторські тенденції в розвитку свідомості, незалежно від того, які гасла насправді використовують політики.

На думку Райха, демократія безпосередньо пов’язана з розкріпа­ченням сексуальної поведінки. Навпаки, тоталітарна держава придушує природні, й насамперед сексуальні потяги людини, витісняючи їх у несвідоме. Завдяки цьому придушенню формується «рабська психологія», людина перетворюється на істоту, нездатну до опору й готову виконати будь-який наказ «фюрера».

Психологічні структури характеру мас мають подібні риси за різних тоталітарних режимів. Це небажання й невміння брати на се­бе відповідальність, передусім за своє життя, невміння виявляти ініціативу, поважати особистість і думку іншої людини. Згідно з Райхом, фашизм породжується не стільки економічними й політич­ними обставинами, скільки самою структурою характеру мас, підго­товлених для сприйняття ідей вождя.

До аналізу масового суспільства зверталися й інші учні Фройда, наприклад Карл Юнг (1875—1961). Однак, незважаючи на наявне в нього неприйняття фрейдівських тлумачень природи несвідомого, можна погодитися з таким висловом Сержа Московичі: «Немає, здається, галузі, в якій між Фройдом і Юнгом була б така згода, як у питаннях масової психології. Обоє приймають класичний опис маси Гюстава Лебона й погоджуються в тому, шо індивід у масі опу­скається на примітивніший інтелектуальний і емоційний рівень...» [З, 90]

На відміну від Фройда, Юнг велику увагу приділяє духовним, політичним і економічним передумовам появи маси. Для нього ма­са — це передусім феномен сучасного світу. При цьому Юнг про­понує й визначені шляхи лікування суспільства. Ліками має стати поширення глибинної, аналітичної психології, за допомогою якої людина може прийти до згоди між свідомими й несвідомими про­цесами, що конфліктують усередині її особистості.

Різноманітні думки про природу натовпів були дуже поширені. Але натовпи, а за ними й маси, є незалежною реальністю. Більше не виникає питання щодо того, плебейські вони чи буржуазні, зло­чинні чи героїчні, божевільні чи розсудливі. Вони становлять собою колективну форму життя — і на це доводиться зважати.

У чому ж тоді полягає відкриття сутності феномену мас? Зви­чайно в теоріях приховується — прямо чи непрямо — той факт, що в серцевині суспільства перебуває маса, майже так само, як у лю­дині — тварина або в скульптурі — дерево. Тобто вона є головний матеріал будь-яких політичних рухів, потенційна енергія всіх соціальних спрямувань, примітивний стан будь-яких цивілізацій. Цього не помічали, як підтверджують Тард і Лебон, аж дотепер. Зна­добилися катаклізми й суспільні потрясіння, щоб цей факт став усвідомлюватись. Маси існували й у минулому: в Римі, Александрії, Карфагені. У Середньовіччі вони брали участь у хрестових походах, а в часи Відродження населяли міста. Нарешті, революції бачили їх у дії, передусім Французька революція, що ознаменувала друге на­родження мас. Починаючи з цього моменту, вони поширюються, як епідемія, через зараження й імітацію, розхитуючи держави, розхи­туючи суспільства.

Доки маси були непомітні, владні особи залишали їх без уваги. Проте й роль мас зростала і незабаром досягла вражаючих мас­штабів на сцені державного життя. Вони вже претендують на цент­ральне місце, на головну роль — правлячого класу.

Але чому ж треба заперечувати можливість їхньої влади? Для JIe- бона ці людські вири, збурені й підхоплені потоками ідей, — як по­хоронний дзвін для цивілізацій. Полишені самі на себе, маси ста­ють лютим генієм історії, руйнівною силою для всього, що було створено елітою. І лише нова еліта, точніше, вождь може перетво­рити їх на рушійну силу для нового суспільного ладу.

Для видатного німецького філософа XX ст. К. Ясперса масове суспільство — це загальний феномен, характерний для всіх демокра­тичних країн із високим рівнем техніки. На відміну від багатьох кри­тиків «масового суспільства», німецький екзистенціаліст ставиться до існування в масі як до реального факту, як до оптимального спо­собу існування великих скупчень людей. У цій життєдіяльності є свої переваги й недоліки. Але переваги — очевидні, а недоліки зро­зумілі тільки найрозвинутішим у духовному плані людям, що страж­дають через втрату індивідуальності й шукають шляху до неї.

З іншого боку, Ясперс завжди підкреслював, що на власному досвіді побачив у роки нацистського режиму, куди може зайти без­невинне, на перший погляд, «омасовлення людей», їхнє бажання «бути, як усі» та прагнення видалити зі свого середовища тих, хто чимось вирізняється.

Несправжньому існуванню людини в масі Ясперс протиставляє справжнє існування, екзистенцію. Екзистенція виявляється в справжній комунікації. Тільки в справжньому існуванні можлива людська свобода, а отже, й вияв індивідуальності.

Ясперс не показує реального прикладу суспільства, в якому існує справжня комунікація. Але він пропонує шлях, яким люди могли б у це суспільство прийти. Вимогою цього шляху є індивіду­альна робота кожної людини над собою. Справжня комунікація — це співтовариство людей, що досягли рівня екзистенції.

Тема спілкування, комунікації проходить червоною ниткою че­рез усю філософську творчість Ясперса. Ця проблема в першу чер­гу обговорюється ним у «Загальній психопатології», одній із найбільш ранніх праць. У цій книжці Ясперс, що працював як психіатр-практик на початку своєї кар’єри, пропонує відійти від «соматичного підходу» до лікування хвороби, за якого до хворого ставилися як до об’єкта дослідження, тримали його в повному інформаційному невіданні щодо його хвороби й досліджували його душу так, як натуралісти досліджують мертву природу.

Вища форма спілкування припускає включення в поле зору лікаря також емоційного стану хворого. Лікар досліджує не стільки тіло пацієнта, скільки звертається до нього як до мислячої істоти, веде діалог на рівних. Ясперс вважає, що лише за умови ставлення до людини як до екзистенції, тобто за умови особистого до неї став­лення, лікар може ефективніше допомогти своєму пацієнтові.

Таке спілкування — справжній внутрішній зв’язок двох особис­тостей, двох неповторних доль. Головна дилема екзистенційної філософії Ясперса: «Людина як предмет дослідження — чи людина як свобода». У справжній комунікації, за Ясперсом, і полягає сво­бода.

Отже, дослідження в галузі психології мас на початку XX ст. да­ли такі висновки:

• маси становлять собою соціальний феномен;

• навіювання пояснює розчинення індивідів у масі;

• гіпноз є моделлю поведінки вождя в масі.

Ці ідеї виражають уявлення про особливість людської природи, що є прихована, поки ми на самоті, й заявляє про себе, коли ми збираємося разом.