Світогляд М. Гоголя

Творча особистість Гоголя формувалася в унікальній духовній ат­мосфері Полтавщини початку XIX ст., у якій своєрідно поєднувались Імперські амбіції петербурзької (українського походження) «знаті» (Трощинські, Розумовські, Безбородьки та ін.) і української інте­лектуальної групи (В.

Подібна позиція Гоголя не була, звичайно ж, свідомим «від реф- лектованим» переконанням — навпаки, тут правильно було б говори­ти про нераціональну (навіть несвідому) ментальну орієнтацію. Що ж до свідомої, суб’єктивно-вольової позиції Гоголя, то вона істотно роз­ходилася з його несвідомо-ментальними мріями. За свідченням Г. Да- нилевського, Гоголь якось сказав: «нам треба писати по-російськи...

Однак, як зауважив пізніше Бердяєв, у духовному типі Гоголя було щось неросійське, — і це «щось», спочатку ледь виразно, дещо насторожувало навіть Бєлінського, який, високо оцінюючи гоголів- ські збірки «Миргород» і «Арабески», з помітним роздратуванням говорить про «невдачу у фантастичному», про непотрібність «фан­тастичних» вигадок у «Вії» і «Портреті».

Чари «петербурзької легенди» заважають Гоголю усвідомити її по суті утопічний характер; так, навіть поставлена перед самим со­бою вимога «писати мовою Пушкіна» виявилася зрештою нездій­сненною. Спираючись на дослідження відомого російського філоло­га, професора Гельсінгфорського університету І. Мандельштама, Є. Маланюк показує, як переконливо той доводить, що «мовою душі» Гоголя була мова українська, що «не тільки словництво, лексика й семантика, але й синтакса — складня цього письменника були укра­їнські і що писав він, сказати б, «перекладаючи»^[406]. Звичайно, не слід вважати Гоголя настільки наївним, щоб запідозрити його в букваль­ному нерозумінні відмінності (й притому істотної) між Україною та Росією.

Після постановки «Ревізора», а надто після публікації «Мертвих душ» ставлення до Гоголя російської громадськості починає змінюва­тися. І особливо вразила Гоголя реакція Пушкіна на авторське читан­ня перших розділів «Мертвих душ». Пушкін, пише Гоголь, «который всегда смеялся при моем чтении... начал понемногу становиться все сумрачнее, сумрачнее и наконец сделался совершенно мрачен. Когда же чтение кончилось, он произнес голосом тоски: «Боже, как грустна наша Россия»^[410]. Український літературознавець П. Голубенко наво­дить негативні оцінки творчості Гоголя в колах російської громад­ськості XIX ст. «Гоголь не любить Росію, — твердить В. Гіппіус, — по­гляньте, яка красива Малоросія і яка Росія... Сама природа Росії не помилувана, вона вся мрячна й брудна». «У Гоголя ані краплі любові до того життя, яке він так немилосердно змальовує, — пише С. Венге­ров. — Про Гоголя можна напевне сказати, що він палко й полум’яно не любив ані російських людей, ані російської природи... Гоголь ста­виться до Росії, мов справжній іноземець. Малоросійське світовід­чуття...

Ці характеристики відображають внутрішній конфлікт гоголів- ської душі — ментально-несвідоме неприйняття «іншості» російської дійсності і свідоме прагнення бути російським письменником. Гоголь болісно переживав цей конфлікт, прагнув намалювати «позитивну» картину російського життя, але не зміг і мусив двічі спалювати руко­пис другого тому «Мертвих душ».

«Не можна винуватити його (Гоголя. — А. Б.), — читаємо у Бердя- єва, — в тому, що замість образу людини він побачив у Росії Чичико­ва, Ноздрьова, Собакевича, Хлєстакова, Сквозник-Дмухановського і т. п. потвор. Його великому і неправдоподібному художеству було дано відкрити негативні сторони російського народу, його темних духів, усе те, що в ньому було нелюдського, спотворюючого образ і подобу Божу. Його вжахнула і зранила ця нерозкритість у Росії люд­ської особистості, ця ряснота елементарних духів природи, а не лю­дей. Гоголь — інфернальний художник. Гоголівські образи — людське клоччя, а не люди, кривляння людей»^[412]. «Гоголь, — ніби продовжує

Класична доба української філософії бердяєвську характеристику Маланюк, — є явищем типово «нічним», коли так можна висловитися, «місячним». І в нашій Ночі Бездержав­ності він і відогравав роль своєрідного «місяця», що або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя, або й освіт­лював їх, але світлом фантастично-чарівним, часто зловісним, якимсь демонічним і страшним»^[413].

За свідченням Д. Мережковського, Гоголь болісно переживав ситуацію нерозуміння, що виникла між його творчістю і російською публікою. Прагнучи прояснити ситуацію, він пише свої знамениті «Вибрані місця листування з друзями» (цю книгу Гоголь вважав го­ловною працею свого життя), яка з’явилася у книжкових лавках Пе­тербурга в 1847 p., спричинивши бурхливу (здебільшого негативну) реакцію російської читацької аудиторії, насамперед за горезвісний «Лист до Гоголя» від 3 липня 1847 року від «самого» «несамовитого Віссаріона».

Люто негативна реакція на «Листування» кумира російської «де­мократичної» громадськості є цілком зрозумілою: світ гоголівських персонажів, реалістичний світ, у якому «немає людської подоби, а є лише пики і писки, лише потвори» (Бердяєв), у контексті «Листуван­ня» постав лише «поверховим шаром» реальності, лише «примарним» світом, що ховає під собою інший, справжній (хоч і «невидимий», за термінологією Сковороди) світ, світ людської душі і серця. Перший світ — світ «мертвих душ» — є своєрідним «шифром», до якого необ­хідно знайти «ключ», щоб досягти світу «душ живих», цей ключ, на

глибоке переконання Гоголя, слід шукати у власній душі: «знайди лиш ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді цим ключем одімкнеш душі всіх». Звертання до душі як головної справи життя і творчості, на противагу приписуваній іззовні ролі провідника «реа­лістичної» («натуральної») школи, є типово україно-ментальною, ха­рактерною для українського бароко (І. Вишенський, І. Орновський, М. Смотрицький, професори Києво-Могилянської академії і, звичай­но ж, Сковорода) рисою української мислительної культури і тому розкриває в тексті «Листування» Гоголя як несумірного з російським менталітетом мислителя й митця.

Тож не дивно, що не тільки Бєлінський (людина посередньої осві­ченості), а й навіть такий інтелектуал, як М.

На сторінках «Листування» Гоголь постає не одномірним «реа­лістом», а багатомірним екзистенційним мислителем, який у сково- родинській манері (це відзначає Маланюк) бачить плюралістичність (а не унітарність) життєвого простору людини і прагне не «револю­ційного» нищення світу «мертвих душ», а його «реанімації» (ожив­лення), екзистенційного подолання розриву між зовнішнім і внутріш­нім світами. «Як некрасу людської душі, — відзначає що обставину Д. Чижевський, — Гоголь побачив у мертвості її, навпаки, за ідеал він ставить — бути живими душами...ціллю творчості Гоголя було: ожи­вити душі, роздмухати у людини жар душі, де він починає загасати, показати, що прекрасна душа є природно-прекрасна мета для людини. Між останніми словами, що він написав перед смертю, були: будьте не мертві, а живі душі...»href="#_ftn416" name="_ftnref416" title="">^[416]. Трагедія Гоголя полягала в тому, що романтич­на «петербурзька легенда» (орієнтація на Росію як на Русь) вимагала, як пише Маланюк, «переходу до цивілізації істотно відмінної... проти­лежної й ворожої», що, своєю чергою, означало «моральну смерть... культурно-національне самогубство». Тому творчий шлях Гоголя, що починався «чарівною екзотикою «Вечорів»... починає похмурніти вже в «Миргороді», аж несподівано западається у чорне провалля «Вія»^[417].

Зустріч з російською літературою, отже, закінчилася особистою трагедією Гоголя (про що писав у праці «Між двома душами: М. Го­голь» С. Єфремов). Трагічною виявилася вона, проте, і для російської літератури, але ця трагедія стала, так би мовити, оптимістичною. Про це переконливо пише російський літературознавець-дисидент К. Мо- чульський у праці «Духовний шлях Гоголя». Гоголю, наголошує він, «судилося круто повернути всю російську літературу... зрушити її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського. Усі риси, що характеризу­ють «велику російську літературу», що стала світовою, були визначе­ні Гоголем... Із Гоголя починається широка дорога, світові простори. Сила Гоголя була така велика, що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства на епізод, до яко­го повороту нема і бути не може. Він розбив гармонію класицизму, порушив естетичну рівновагу, якої дивом досяг Пушкін... Від Гого­ля пішла вся «нічна свідомість» нашої словесності: нігілізм Толстого, безодні Достоєвського, бунт Розанова. В «день», пушкінський золо­том тканий покров, — був скинений... Можна жалкувати за днем, що промайнув так швидко, і здригатися перед страшним нічним «кар­ликом», автором «Мертвих душ». Але не можна відкидати того, що велика російська література вийшла із «Шинелі» цього «карлика». Без Гоголя, можливо, була б рівновага, антологія, благополуччя: без­конечно продовжений Майков, а за ним безплідність. Після Гоголя — «повне неблагополуччя», світовий розмах і світова слава»^[418].

Гоголівський «струс» загасив «сонячно-алоллонійську... поезію Пушкіна та його плеяди», викрививши «органічний розвій молодої російської літератури»^[419]. Але «викривлення» це — і в цьому неймовір­ність вчиненого Гоголем — полягає у прищепленні російській літе­ратурі і культурі загалом органічно невластивого їй екзистенційного (україноментального) духу. І в цьому плані творчість Гоголя постає за своїм значенням співмірною творчості С. К’єркегора — лідера анти раціоналістичного повстання у західноєвропейській культурі (літе­ратурі і філософії насамперед), сучасника і майже ровесника Гоголя. Цілком доречно тому, з огляду на сказане, назвати Гоголя «україн­ським (і російським) К’єркегором». Саме з творчого доробку Гоголя (з гоголівської «Шинелі») виходять світового масштабу постаті До- стоєвського, Толстого, діячів так званого «срібного віку» російської культури — ті, хто вивів російську культуру на світовий рівень.

На всю Росію пролунав екзистенційний заклик Гоголя до духов­ності — «всматриваться в душу человека, зная, что в ней ключ всего. Душу и душу нужно знать теперь, а без этого не сделать ничего. А узна­вать душу может только тот, кто начал уже работать над собственной душой своей»^[420]. Заклик цей збудив шалену лють одних (Бєлінський і його симпатики) та оплески інших — тих, хто «вийшов з гоголівської «Шинелі». «Наш Паскаль» — так коротко, але красномовно оцінив гуманістичне значення творчості Гоголя Л. Толстой.

Рекомендована література

Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. — К, 1992.

Бичка А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М, 1990. Горський В. С. Історія української філософії. — К., 1996.

Драч І. Ф., Кримський С. Б., Попович М. В.

Григорій Сковорода. — К, 1984.

Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст.

— К, 1992

Захара І. С. Стефан Яворський. — Львів, 1991.

Ісаєвич Я. Б. Братства та їх роль у розвитку української культури XVII-XVIII ст. — К, 1966.

Кашуба М. В. Георгий Конисскнй. — М., 1979.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992.

Мицько Г. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. — К., 1990. Махновець Л. Григорій Сковорода: біографія. — К, 1972.

Ниник В. М. Феофан Прокопович. — М., 1977.

Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997. Пам'ятки братських шкіл на Україні. К, 1988.

Попович М. В. Микола Гоголь. — К, 1989.

Сковорода Г. Твори: у 2 т. — К., 1994.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії в Україні. — Мюнхен, 1983.