Між „новим націоналізмом” і „новою свободою”

Таким чином, теорія громадянського суспільства Токвіля засно­вана на інтерпретації не одного, а цілої низки взаємопов'язаних чин­ників.

Найважливішим є виведення громадянського суспільства безпо­середньо з добровільно утворених самоврядних громад.

Громадянське суспільство Токвіля є активною стороною єдиного національного організму, що довершується належною політичною сферою, розділеною державною владою. Воно також є необхідною умовою підтримки демократії в суспільстві, стримування тиску більшо­сті та регулювання приватних комерційних інтересів через спрямова­ність індивідів до спільного блага.

Громадянське суспільство виступає посередником між індивіду­алізмом та державою в якості добровільно створюваних асоціацій. Тоб­то добровільні громадські організації в теорії Токвіля справді вперше в модерній соціальній філософії набувають превалюючого значення в становленні громадянського суспільства як такого та в здатності пози­тивно впливати на державні інституції, які покликані виконувати вимо­ги перших. Водночас видається важливим підкреслити, що чинниками громадянського суспільства, окрім громад та організацій, є рівність, свобода, закони, звичаї, а також релігія, громадський дух, самовряд­ність, інтелектуальний рух, комерційні інтереси, література, мова. Не існує також громадянського суспільства без демократично розподіле­ної влади і поза державою. Отже, лише сукупна дія всіх чинників спроможна породити громадянське суспільство. Якби йшлося тільки про громадські організації, книжка Токвіля мала б інший зміст і значно менше параграфів. Обмеження влади, за Токвілем, мало виникати "не лише на основі наявних конституційних та соціальних структур, а че­рез розвиток соціологічних перспектив, через переоцінку відносин між свободою, індивідуальністю, рівністю й відповідальною владою.

Що стосується свободи, то Токвіль інтерпретує її не лише в по­зитивному значенні. Історично свобода поступається прагненню лю­дей до рівності і не зводиться лише до природних прав індивіда. Вона також витлумачується як цінність загального громадського волевияв­лення, що пов'язана з громадянським обов'язком. Свобода, як і демок­ратія, для свого соціального забезпечення потребує свободи громад­ських об'єднань та збільшення числа добровільних організацій. "Сво­бода для Токвіля не була винятковою цінністю, проте становила, як і для решти лібералів, фундаментальне добро, що не підлягало обгово­ренню..."^[420] Загалом громадянське суспільство Токвіля інтерпретується як взаємодія соціально-культурних чинників, які підтримують і грома­дянське суспільство, і демократію.

Окрім того, теорія Токвіля стала підставою для далекосяжних висновків щодо взаємодії громадянського суспільства, політичних ін­ститутів і держави. Багато прихильників знайшла думка про те, що ко­ли держава посилює управління суспільством ніби в ім'я універсальних інтересів (теза Геґеля), то втягує країну в небезпечний розвиток і пе­ретворює державну владу на бюрократичні інститути деспотичного характеру. Особливо це стосується силових структур, які під впливом централізації влади намагаються взяти під невсипущий контроль усі громадські організації. Влада, яка концентрується в політичних інсти­туціях, дбаючи про добробут держави, насправді окрадає суспільство в його свободах. Токвіль виявив фактично найактуальнішу проблему модерного соціального розвитку: як загальна тенденція до збільшення міри свободи і рівності людей, спричинена демократичними перетво­реннями, може бути збережена і посилена поза втягуванням держав­ної влади до посилення контролю над громадянським суспільством. Для Токвіля було очевидно, що засобом розв'язання даної проблеми є посилення ролі громадських організацій, які не підлягають прямому державному втручанню і контролю. Громадські організації в цьому се­нсі розглядаються як найперша умова для живлення соціальних сво­бод і забезпечення прав людини, оскільки природним чином опонують не лише самопосиленню державної адміністрації, але й підтримують меншості в їх протистоянні тиранії більшості. Усупереч Геґелеві Токвіль у забезпеченні свободи громадян надає пріоритет не державі, а громадянському суспільству.

Теорію Токвіля, проте, не варто вважати вичерпною щодо пов­ноти відповідей на виявлені проблеми. Його книжка переповнена за­стереженнями й сумнівами і стосовно демократії, і стосовно самодоста­тності громадянського суспільства. Залишалося відкритим питання, чи справді поширена громадська активність та примноження громадських організацій автоматично підтримує демократію? Не цілком виясненою залишалася роль і функції державного управління і політичних рухів.

Практика соціально-політичного розвитку Америки в ХІХ і ХХ століттях великою мірою пов'язана з ідеями, що їх інтерпретував Токвіль. Можна говорити, що соціальна філософія Токвіля мала знач­ний вплив на американську реальність і продовжує впливати на інте­лектуальні зусилля сучасників. Раймон Арон вважав, що загалом су­часний соціальний світ значною мірою відповідає передбаченням Ток- віля і не підтверджує прогнози Маркса.

Існують критики теорії Токвіля, які наголошують на тому, що йо­го зображення Америки не завжди є надійним, бо він пробув надто ко­роткий термін (дев'ять місяців) в Америці. Можемо нагадати, що Ток­віль переоцінював егалітарні тенденції і не надав належного значення росту однополюсного багатства, яке, як вважають, підбадьорюється "сильним громадянським суспільством, з одного боку, і слабкістю дер­жавних інституцій - з іншого". У цьому зв'язку сучасний соціальний філософ Кейс Віттінґтон обґрунтовує тезу, що багатство добровільних громадських організацій спричинене „контекстом слабких соціальних структур і було компенсацією щодо недорозвинених політичних і соці­альних інституцій у демократичному суспільстві"^[421]. Сам К. Віттінґтон є прибічник формули „сильне громадянське суспільство - сильна дер­жава". Він є послідовник тих, які ще в ХІХ ст. вважали, що далеко не всі добровільно утворені організації несуть добро для демократії, є та­кож такі, які несуть загрозу, кидаючи виклик і урядові, і спільному благу. Особлива тривога стосувалася приватних закритих товариств та приватних бізнесових асоціацій, що тяжіли до монопольного володіння капіталами, ринками й почестями.

Тривога не залишалася лише справою інтелектуалістів. Вона нуртувала в політичних баталіях і фіксувалася державними актами в соціально-політичній практиці США. Показовою тут може бути виборча програма Теодора Рузвельта, який заповзявся знову посісти пост пре­зидента США в 1912 році, уже обіймаючи президентство з 1901 до 1909 рр. і демонструючи силу адміністрації в просуванні реформ. Тео­дор Рузвельт вважав, що президент мусить бути відповідальним перед волею народу і водночас зобов'язаний бути лідером, а не плентатися позаду юрби. Упродовж виборчої кампанії 1912 р. Рузвельт виголосив перед американськими громадянами власну програму прогресивних реформ, яку він назвав „новим націоналізмом".

„Новий націоналізм" зовсім не був риторичною фігурою під час виборчих змагань. Він засновувався на ретельному аналізі американ­ського суспільства в аспекті історичної взаємодії громадянського суспі­льства і держави та на його історичному розвиткові. Т. Рузвельт на ос­нові власного інтуїтивного розуміння вже в попередній термін перебу­вання президентом просувався шляхом, який тепер для нього постав цілком усвідомленою метою. Допомогла книжка Герберта Кролі „Запо­віт американського життя". Аналізуючи соціально-історичний поступ Америки, Кролі обґрунтовував дві базові тенденції політичної реально­сті та інтелектуальних підходів. Він назвав їх іменами Гамільтона та Джефферсона. Перший (про нього згадував Токвіль в аналізованій книжці в тому самому сенсі) в громадському розумінні ідентифікувався з сильною урядовою владою, аристократією та привілеями, тоді як концепція Джефферсона про поміркований слабкий уряд ідентифіку­валася з демократією, рівними правами та рівними можливостями. Г. Кролі закликав скористатися з обидвох тенденцій, щоб, опираючись на ідеї Гамільтона, досягти мети Джефферсона. Він вважав, що амери­канці саме так і зробили, йдучи шляхом індустріального розвитку. Г. Кролі належав до прогресистів, які визнавали за доцільне послабити Джефферсонове наголошення рівності, оскільки б це обмежувало „ві­льний розвиток індивідуальних можливостей", водночас надаючи пе­ревагу загальному інтересові Америки і пропонуючи концепт держав-

ного втручання для захисту свободи^[422].

Т. Рузвельт, взявши на озброєння теорію Кролі, коли під її впли­вом виголосив знамениту промову 31 серпня 1910 р. у штаті Канзас, заявив, що „старий націоналізм" США використовувався в інтересах окремих корпорацій, які є згубними для майбутнього. Пропонований новий націоналізм мав бути синонімом динамічної демократії в інтере­сах всього американського народу. Новий націоналізм має визнавати неминучість економічної концентрації капіталу в руках гігантських ко­рпорацій, але над ними повинен бути запроваджений повний федера­льний контроль, щоб захистити інтереси люду Америки, який працю­вав на корпораціях.

Для українського читача промова Рузвельта може мати особли­вий інтерес, тому розглянемо основні тези. Т. Рузвельт, за добрим звичаєм, звертається до думок президента А. Лінкольна: „я тримаюся погляду, що людина живе не лише задля поліпшення власних умов, але задля допомоги всьому людству... Праця передує капіталу і є не­залежною від нього. Капітал є лише продуктом праці і ніколи б не іс­нував без праці. Праця є вищою за капітал і заслуговує найбільшої уваги". Рузвельт після наведених слів зауважує, що якби вони нале­жали йому, то він був би викритий як комуністичний агітатор. Проте це думка А. Лінкольна, виголошена ще до концептів Маркса.

Далі Т. Рузвельт проводить думку, що розвиток капіталу пови­нен відбуватися з урахуванням сторони людей праці. Інакше особливі інтереси капіталу, якщо вони залишатимуться поза увагою уряду, кон­тролюватимуть сам уряд. Це означає, що „наш уряд, національний та уряд штату, мусить бути звільненим від згубного впливу особливих ін­тересів... Великі особливі бізнесові інтереси надто часто контролюють і корумпують людей та методи врядування задля власних прибутків. Ми повинні вивести „особливі інтереси" поза політику і поставити їх під контроль законодавства". Рузвельт пропонує взяти специфічні інтере­си капіталу та великих корпорацій під федеральний контроль. На його думку, здійснити такі заходи перешкоджає „відсутність ефективної держави, особливо національної". Вона необхідна для того, аби ґаран- тувати, щоб „жодна людина не повинна дістати бодай долар, якщо він не зароблений чесною працею". Людина не має відчувати, що людські права є вторинними щодо прибутку. „Право регулювати використання багатства в громадських інтересах є універсально визнаним". Держава повинна подбати про рівні і достойні умови життя для громадян. Інак­ше численна людність позбавляється можливостей бути добрими гро­мадянами через умови, в яких вона перебуває. Аби змінити становище на краще, Рузвельт апелює до посилення ролі урядових інститутів, які можуть стати ефективними завдяки єдиній національній політиці. „Я не закликаю до надцентралізації; але я закликаю до спільної праці в дусі широкого і далекосяжного націоналізму, коли ми працюватимемо зад­ля інтересів народу як цілості. Ми всі є американцями... Американсь­кий народ правий, вимагаючи Нового націоналізму, без якого ми не можемо сподіватися вирішити нові проблеми"^[424].

Т. Рузвельт, висуваючи програму „нового націоналізму", нама­гався поставити приватні інтереси під концепцію держави добробуту. Редактор тому, з якого я запозичив ідеї Т. Рузвельта, Мелвін Юровскі зауважує, що важливість цієї програми полягає не стільки в її ефекті перед виборцями, скільки в тому, що вона фактично виявила інтелек­туальну й політичну серцевину модерної американської держави доб­робуту^[425].

Переміг не Т. Рузвельт. З невеликою кількістю голосів перемогу одержав Вудро Вільсон, який сам був професором політичних наук і висунув програму „Нова свобода". Замість федерального регулювання монополій він запропонував встановити строгі правила вільної конку­ренції і забезпечити демократичні можливості розвитку, в тому числі вільного ринку.

Американське суспільство вступило в добу ХХ століття все ж на основі радше токвіліанської інтерпретації соціальності. Проте була зроблена істотна корекція для посилення ролі врядування і держави. Сильне громадянське суспільство було доповнене не менш сильною державою. Тобто соціальна практика внесла істотну корекцію в теорію Токвіля. Добровільні організації виявилися надто різноплановими і не завжди придатними для підтримки демократії і забезпечення соціаль­ної та приватної свободи. Інституційна і політична сфери довели своє важливе місце в ефективності демократичних перетворень. Хоча пе­ремогла програма „Нової свободи", в дійсності американська соціаль­но-політична практика покладалася на ефективні державні й політичні інститути не менше, аніж на добровільні громадські організації. Перед­чування Олександра Гамільтона, висловлені понад сто років раніше, виправдалися не менше, аніж покладання Джефферсона на громадян­ське суспільство - політичні інституції виявилися цілком можливим і незамінним засобом для регулювання демократичними процесами що­найменше в тому, аби визнавати потребу опору проти непередбачува- них „політичних капризів" більшості. Нація повинна мати способи ря­тування від фатальних власних помилок. Справді, ХХ століття Америки - це шлях до цілей Джефферсона засобами Гамільтона.

Варто звернути увагу українського читача, який здебільшого ознайомлений з історією США із засобів масової інформації, до сторі­нок грубих підручників американських університетів.

Отже, скористаюся деякими сентенціями із книжки "Історія Спо­лучених Штатів", яка має 970 сторінок і спеціальну назву "The National Experience". Зі словника англійської мови знаємо, що слово experience має також значення "переживання". Отже, період 1776-1789 років на­звано "Експериментальним періодом" американської історії, суть якого в тому, що відбувається "відкриття американської національності" поза Британською тиранією. Експериментальний він був властиво щодо "дослідження можливостей нової свободи", здійснення якої відбувало­ся засобами артикуляції ідей та ідеалів щодо можливостей їх практич­ного втілення. Лише деякі з таких ідей були "трансформованими з ха­рактерних розумінь в національні принципи".

Коли в 1780 роках американський уряд охопила криза вряду- вання, Олександр Гамільтон закликав громадян мислити "континента­льно", аби подолати "кризу національності". (Перетлумачення до української політичної лексики - йдеться про потребу мислити "собор­но"). Виявилося, що багато американців не були толерантними до єдиного національного уряду - давалася взнаки багатокультурність поселенців та властиво особливості автономії громадських об'єднань. Розв'язати кризу врядування можна було лише шляхом посилення на­ціонального уряду. Отже, "оскільки американці поєдналися проти спі­льного ворога і стали свідомі своїх спільних принципів та вірувань, - читаємо в "Історії", - їхнє відчуття національності стало міцнішим. Де­що більше, аніж непевна послідовність конгресів стала необхідною, щоб втілити такі сентименти і задемонструвати іншим націям, що Спо­лучені Штати також стали нацією, а не просто дипломатичним альян­сом з малих тринадцяти республік”^[426]. Опозиціонерам до накресленої об'єднавчої потреби не бракувало ні місцевого патріотизму, ні націо­нального патріотизму, вони відстоювали більше - навіть усталені регі­ональні традиції. Але саме "націоналізм, як доведено в модерну добу, є найбільшою життєвою - і смертельною -силою; саме він долучився до єдності Америки в Унії, аніж до роз'єднання штатів”^[427]. Навіть Т. Пейн, про якого я згадував попередньо, в своїй першій публікації писав: "Я навіть чуюся пригніченим, коли чую "Унія”, про великий па- ладіум нашої свободи і безпеки, щонайменше висловилися нешаноб­ливо... Наше громадянство в кожному окремому штаті (state) є нашою єдиною місцевою відмінністю”^[428]. Упродовж американської історії наці­оналізм як ідеологічна доктрина неодноразово повертатиметься на со­ціально-політичну арену, де перебував його постійний союзник - міс­цевий патріотизм. У їхньому поєднанні стверджувалася правда культу­рного вкорінення людини, яка, визнаючи федеральну центральну владу, воліє зберігати успадковані традиції, вшановуючи демократичні норми громадянського суспільства.

Американська соціальна практика ХХ століття має великий здо­буток - це „Новий курс” Франкліна Д. Рузвельта з ідеєю автора про колективну відповідальність за бідність, безробіття та дискримінацію. Не підлягає сумніву також, що загальнополітична стратегія США, за­снована на ліберальних принципах, передусім піклується питаннями подальшої соціальної інтеҐрації країни; навіть під впливом сучасної до­ктрини мультикультуралізму політичні стратегії зорієнтовані не на со­ціальну дезінтеграцію, а на розбудову єдностей (unity of unities), ін­шими словами, - на солідарну й субсидіарну спільноту - суспільство, яке могло б бути прообразом для світового розвитку. Концептуальне ядро бачення США як моделі соціальної інтеграції все ж визначається за формулою, дещо інакшою від Токвілевої: „сильне суспільство і си­льна держава”. Залишається не цілком виясненим питання, чи така формула може бути придатною для міжнародної стратегії задля під­тримування партикулярної національної боротьби за державність там, де народи й далі перебувають у державно чужих політичних просто­рах, чи вона стосується лише вибраних держав? Очевидно також, що ідеологія утворення європейської спільноти є ближчою до формули Токвіля: „громадянське суспільство - основна сила поширення демок­ратичної рівності".

6.10.