ВИСНОВКИ

Як правило, націоналізм розглядався або як суспільний рух, або як конкретна ідеологія. Не дивлячись на великий історичний вплив цього явища протягом вже двох століть фундаментально філософська основа національного світогляду містить у собі недостатньо розкриту теоретичну проблему.

Внутрішньо теоретична суперечність націоналізму, окрім суспільно-політичних процесів, відображає фундаментальні соціально-філософські проблеми, які утворюються на межі парадиґмальних змін. Тому сутність філософської націєтворчої проблематики може розглядатись у контексті внутрішньо філософських процесів. Націоналізм, як ідея і як ідеологія, з’явився в драматичний період історії філософії. ХІХ- XX століття — період кризи класичної парадигми філософування. ХІХ-ХХ століття — період методологічного оформлення некласичної парадигми філософування. Саме філософська криза класичної парадигми особливо проявилась в теоріях націоналізму.

Тектонічні зрушення філософських традицій не могли не відобразитись на всій сукупності суперечностей націологічної проблематики. Ще в 30-х рр. ХХ століття український дослідник О. Бочковський ввів поняття націології і націософії. Формування єдиної загальної націології, на думку українського дослідника, повинно було усунути термінологічний і методологічний хаос, що усвідомлювався дослідниками як методологічна проблема вже в першій половині ХХ ст.

Теоретичні суперечності модерністської і примордіалістської теорій обумовлюються онтологією і методологією філософських парадигм, що визначає зміст націософії як філософського дискурсу в сучасній теорії соціальної філософії.

У процесі розмежування націософської і націологічної проблематики автор спирається на принцип рефлексії, який допомагає відрізняти науково-теоретичний аналіз від філософського.

Теоретична проблематика націології розвивалась у межах класичної модерної філософської парадигми. Криза останньої поряд з народженням некласичних філософських дискурсів обумовлює суперечне значення філософської основи нації.

Джерела націософської проблематики були закладені у процесі формування соціально-філософських ідей європейської філософії. Сутність останніх проявляється у конфлікті абстрактно-універсальної і конкретно-універсальної концепцій, що стало історико-філософською формою парадигмального конфлікту в сфері соціальної філософії.

Зміст цього конфлікту закладається в епоху премодерну, Наративні форми останньої свідчать, що як в період зародження філософії в Античності, так і в період розвитку християнської культури в Середньовіччі відбувалось протистояння абстрактно-універсальних (космополітичних) і конкретно-універсальних (протонаціональних) концепцій суспільного розвитку. Перемога раціоналістичних методологій Нового часу, створила теоретичну умову для епохи модерну з універсалістськими лінійними формами раціонально побудованого суспільства і держави.

Раціонально-елементаристська методологія модерністської теорії походження нації відображає нездатність інструменталізму осмислити онтологічність, холічність націоналізму. Тому його метод дозволяє описати модернізаційні реформи минулого суспільства і держави, але, практично, безсилий передбачити майбутнє. Абстрактна метафізика примордіалістських теорій робить акцент на онтологічній, есенціалістській основі нації, що проявляється через історію. Але якщо модерністська теорія хибує на абсолютизацію суб’єктивістських елементів на “горизонтальному” (як історичному так і на індивідуалістському) рівні, то примордіалісти намагаються постулювати об’єктивні етнічні спільноти, які обумовлюють “вертикально” історичний процес і реалізацію в ньому конкретної особистості.

Ґенеза європейської філософії пов’язана з відкриттям цінності мислення в Античності, його онтологізацією і, як наслідок, його абсолютизацію. Пізньоантична християнська метафізика в основу своєї парадигми поставила не абстрактний Логос, а Трансцендентальна Особистість — Христа. У результаті людина стала сприйматись як цілісна єдність духовного і фізичного начала — тобто особистість, в якій головним є духовне почуття, мислення його частина. Така онтологічна суперечність позначилась і на теоріях націоналізму в тому, що одні теорії зводили націю до цілісності, яка поглинала особистість, інші до теорій де саме особистість втілює дух всієї нації. Отже, можемо говорити про парадигмальну суперечність онтологічної проблематики націософії.

Внутрішньо метафізична суперечливість позначилась на процесі формування гносеології європейської філософії. Зміст останньої визначився у схоластичні спроби раціональної побудови методологій пізнання, що призвело до абсолютизації логіцистських форм когнітивності. Останнє сформували парадигмальні суперечності вже в самій гносеології, які не тільки не зняли (як припускалось) онтологічні суперечності, але призвели до їх заперечення як філософського предмету.

Це стало приводом до заперечення сутності людського буття. Основу останнього складає онтологія досвіду, змістом якого є переживання, суб’єктивність як безпосередній спосіб буття як окремої людини, так і людської спільноти. Форма прояву суб’єктивності в емоційних переживаннях існує як категорія всезагального в чуттєвій формі. Але якщо емоції — це форма суб’єктивності на рівні взаємодії організму і навколишнього середовища, то почуття — форма суб’єктивності “внутрішнього” буття людини. Тобто проблема людини це, перш за все, проблема етосу, а не гнозису. Але й сама природа гнозису в цьому випадку утворює основу для іншої парадигми.

Почуття як предмет естетики своєю сутністю мають етично- онтологічну природу, що вимагає стверджувати етико- естетичний, а не логічний зміст некласичної методології. Значить почуття може розглядатися як форма некласичної метафізики. Почуття не є формою раціонального пізнання, а є способом буття, який існує за раціоналізмом. Тобто не раціоналізм “знімає” почуття, а почуття “знімають” раціоналізм. Тому що суспільна сутність “матеріалізується” в почутті, в своєму безпосередньому вираженні, яке через спілкування, утворює моральнісну форму зв’язку як основу усіх інших соціальних зв’язків.

Поряд з раціонально обґрунтованими проектами загальнолюдської цивілізації формувались менш обґрунтовані (тому і менш популярні, хоча не менш впливові) етико- естетичні концепції, що виступали структурним елементом конкретних спільнот. Парадокс полягав у тому, що ідеї нації розвивали представники як абстрактно-універсальних, так конкретно-універсальних концепцій, утворивши своєрідну подвійну універсальність епохи модерну.

Отже, в сучасній соціальній філософії існує конфлікт абстрактно-універсальної і конкретно-універсальної концепцій, який є історико-філософською формою, змістом якого є абсолютизація логіцистських методологій з водночас недооцінкою етико-естетичної когнітивності. При цьому сутність такої гносеологічної проблеми закладена парадигмальним конфліктом абстрактної класичної і персоналістської некласичної метафізики.

Націософія існує на межі парадигмальних конфліктів, які історично створилися на всіх рінях філософської структури: онтології, методології і соціальної філософії. Це є основою теоретичних суперечностей нації і їх суспільно-практичних, емпіричних форм.

Тому націософія є не стільки частиною націології, скільки, навпаки, націологія, як комплекс теоретичних і практичних процесів націєтворення є результат філософської структури нації.

Націософія - це не філософія нації в сенсі конкретної унікальної спільноти. Націософія - філософська рефлексія, яка дозволяє сконцентрувати і концептуалізувати сучасну соціально-філософську проблематику.

Світоглядна функція нації, що стала політичним явищем ХІХ-ХХ ст., вкорінена в соціально-філософську парадигму, змістом якої є європейська історико-філософська традиція. Остання має лінійно-класичну і нелінійну логіку формування.

Сутність евристично-філософської функції націософії проявляється через онтологічний і методологічний зміст некласичної парадигми конкретно-універсальної соціально- філософської концепції. У системі класичної абстрактно- універсальної концепції нація виконує лише суспільно- емпіричну, націологічну функцію.

Філософія постмодернізму представляє “межовість”, “граничність”, “накладання” одна на одну філософських концепцій, що нелінійно проявляється у філософському дискурсі націоналізму. Тому когнітивне “накладання” суспільно-емпіричної (націологічної) і евристично-філософської (націософської) функцій націєтворення містить небезпеку теоретичного “неоязичництва” як сучасної форми релігійних націоналізмів. У результаті чого може відбуватися зростання релігійного фундаменталізму і філософського націоналізму. Такий ‘ релігійний ренесанс” вимагає не тільки підвищення релігійної культури, але й виокремлення останньої від філософської проблематики.

З огляду на те, що націософія вкладається в некласичні варіанти сучасної соціальної філософії, то існує теоретична ймовірність не зменшення суспільної енергії націоналізму, як доводять класичні концепції, а її непередбачуване зростання. У цьому випадку можна говорити про прогностичну функцію націософії.

Аксіологічна і когнітивна функції націософії в різних формах інформаційних впливу формується не окремою партійною елітою, а суспільством і державою загалом. Таким чином націоналізм перестає бути партійною ідеологією і перетворюється в світоглядно-цивілізаційну.

Протистояння цивілізаційних напрямків національної держави і космополітичної культури у формі сучасного глобалізму — відображення боротьби двох світоглядів-парадигм.

Постіндустріальне суспільство перетворює філософію з абстрактно-теоретичної цінності в безпосередню силу, яка здатна впливати на трансформацію суспільства. Це відображає інформаційну функцію в процесі трансформації суспільства.

Отже, наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що виділення філософського предмету дослідження нації (націософії) і відділення останньої від загальної теорії нації (націології) дає можливість окреслити і дослідити фундаментально філософські джерела, які містять у собі теорії націоналізму. Останні виявляють комплекс протиріч, що формуються не тільки практичними, а й внутрішньо- філософськими процесами. Тому націоналізм, окрім суспільних та ідеологічних явищ, можна розглядати як філософський дискурс, що утворюється на межі парадигмальних змін у самій філософії.

Ця новизна конкретизується наступними положеннями:

— внутрішньотеоретична суперечність націоналізму окрім

суспільно-політичних процесів відображає ще й

фундаментальні соціально-філософські проблеми, які утворюються на межі парадиґмальних змін. Тому сутність філософської націєтворчої проблематики може розглядатись у контексті внутрішньо філософських процесів;

— джерела націософської проблематики були закладені в процесі формування соціально-філософських ідей європейської філософії. Сутність останніх проявляється у конфлікті абстрактно-універсальної і конкретно-універсальної концепцій, що стало історико-філософською формою парадигмального конфлікту в сфері соціальної філософії;

— націософія існує на межі парадигмальних конфліктів, які історично створилися на всіх рівнях філософської структури нації: онтології, методології і соціальної філософії. Це є основою теоретичних суперечностей нації і їх суспільно-практичних, емпіричних форм;

— націософія — це не філософія нації в сенсі конкретної унікальної спільноти. Націософія — філософська рефлексія, яка дозволяє сконцентрувати і концептуалізувати сучасну соціально-філософську проблематику. Функція націософії має когнітивно-евристичний сенс, спрямований на “вхоплення” цілісності людства;

— протистояння цивілізаційних напрямків національної держави і космополітичної культури у формі сучасного глобалізму — відображення боротьби двох світоглядів-парадигм. Глобалізаційні проекти здатні реалізовуватись при збереженні і виконанні світоглядно-цивілізаційної ролі нації. У протилежному випадку самі глобалізаційні процеси будуть брати на себе місію конкретної нації чи націй, що примусить звузити глобальні підходи до будь-яких етноцентричних форм прояву. Тому націософія виконує глобалізаційну функцію, де нація — це не форма, а зміст всезагального в унікальному;

- націософія дає змогу розглядати націю як безпосередній спосіб існування людства, як потенційну цивілізацію і тому відкриту систему, яка розвивається через зустріч з іншими націями. Це формує когнітивні умови і евристичні перспективи для розробки філософії людства.

Таким чином, теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що складність філософського дискурсу націоналізму обумовлюється внутрішньо філософською кризою, що пов’язана зі зміною парадигм. Протистояння абстрактно-універсальної і конкретно- національної культур відображає протистояння соціально- філософських дискурсів в системі глобалізаційних процесів. Це дозволяє оцінити і осмислити складність суспільно-політичних процесів, що відбуваються як в сучасній Україні, так і в міжнародних відносинах. Внутрішньо теоретичні протиріччя фундаментальної філософії свідчать, що суспільні потрясіння не є закінченими. І в ХХІ столітті вони мають досить виразні особливості, які полягають у тому, що в постіндустріальному суспільстві цивілізаційні зрушення можуть визначатися не стільки на соціально-економічному, скільки на глибинно- інформаційному, теоретичному рівні.

Тому, на думку автора, не технологічно-політологічні, а фундаментально філософські і, наближені до них, релігійні проблеми можуть стати центром безпосереднього формування суспільно-практичних змін сучасності. Останнє вимагає особливої етичної відповідальності гуманітаріїв. В умовах глобалізації навіть локальний конфлікт може стати небезпечним для всієї планети, що вимагає як ефективного використання потенційних можливостей суспільних рухів та суспільних ідеологій, так і нейтралізації їх агресивних та деструктивних енергій.