Естетичне в контексті сучасної філософії

Жан Поль Сартр. Буття і ніщо. - К., 2001. - С. 747-754.

[...!Ситуація, будучи освітлена цілями, що й самі спроектовані тільки на основі буття-тут, яке вони освітлюють, репрезентується як вищою мірою конкретна.

[...] Я покинутий у світі, але не в тому розумінні, що лишуся покинутий і пасивний у ворожому всесвіті, немов дошка, що пливе за водою, - навпаки: в розумінні, що я раптом опинюся сам і без допомоги, втягнений у світ, за який маю повну відповідальність, неспроможний, хоч би що я робив, уникнути бодай на мить тієї відповідальності, бо я відповідальний навіть за своє бажання втекти від відповідальності.

За таких умов майже кожна подія у світі може розкритися мені тільки як нагода (нагода скористатися, проґавити, знехтувати і т. ін.), або, як висловитися точніше, оскільки все, що трапляється з нами, можна роглядати як шанс, тобто може з'явитися нам тільки як спосіб реалізувати це буття, про яке йдеться в нашому бутті, і оскільки інші як трансцендовані-трансцендентності теж є тільки нагодами і шансами, відповідальність для-себе поширюється на увесь світ як населений-світ.

Завдання: Визначте, будь ласка, екзистенціалістські основи естетичного.

Ганс-Георг Гадамер. Герменевтика і поетика. - К., 2001. - C. 132-135.

2. Письмовість у кожному разі означає втрату мовної безпосередності. У написаному як такому відсутня модуляція, жести, наголошування тощо. Усім нам відома проблема читання вголос. Усі мають досвід з часів навчання: якщо учень вголос прочитав речення, яке він не розуміє, то інші також не зможуть зрозуміти його. Розуміння можливе лише у випадку, якщо прочитане сприймається як мовлене, тобто, коли воно не лише буквальна послідовність слів, але коли одне слово передує собі, - кажучи образно, породжує наступне, - забезпечуючи тим самим живий процес мовлення. Це можна увиразнити за допомогою ще однієї ситуації. Не дуже фаховий актор безпомилково впізнається з того, що він увесь час починає говорити на секунду раніше, ніж потрібно, і тому нас не покидає відчуття, що він читає, а не насправді говорить сам. Це надзвичайно цікаве герменевтичне явище. У вісімнадцятому сторіччі, в епоху пієтизму, в контексті герменевтики увага зверталася, насамперед, на проповідь. З переходу від читання вголос до читання “про себе” починається нова фаза, яка створює інші умови як для мистецтва письма, так і для читання. Про це мусять пам'ятати ті, хто займається аналізом стилів “літератури”. У всякому разі такий стан справ показує, що письмовість - це нижчий рівень.

3. Та все ж, з другого боку, письмовості притаманна дивовижна автентика. Люди воліють мати сказане в письмовій формі, щоб переконатись у тому, що воно справді було сказане, й легше вірять написаному. Дивовижно, що це взагалі можливе: за посередництвом слів, у застиглій формі письма отримати цілковитий зміст сказаного, “відновити” його за допомогою письма! Сказане в прямому розумінні слова знову ‘‘промовлятиме”, коли його читатимуть... Систематизація епічної чи ліричної традиції, що живе в піснях, міститься вже в самій якості запам'ятовування таких мовних картин. Абсолютно інша ситуація спостерігається там, де читання чи виконання перед аудиторією не передбачається взагалі - лише так зване читання “про себе”. Та і в цих випадках, - якщо йдеться про літературний твір, - можна сподіватися більшого, ніж просто передавання абстрактного змісту. Мовна оболонка також повинна бути передана, але, звісно, це не має бути оболонка первинного мовленнєвого акту. Це передавання передбачає відокремлення від первинного мовленнєвого акту й спричинюється до ідеальності, що притаманна всім типам письма, будь-якій літературі й кожному текстові. Для унаочнення сказаного уявімо, як почуває себе той, хто вірші, які

звучать у його свідомості, або улюблену прозу нарешті почув у виконанні самого автора. Припустімо, що автор читає добре, хоча далеко не завжди так буває. Хороший поет не завжди хороший декламатор. Та в кожному випадку того, хто добре знає ці речі, охоплює щось схоже на жах. Чому в того саме такий голос? Чому він скандує, акцентує, модулює й ритмізує свої вірші саме так, як він це робить, а не так, як це звучить у моїй свідомості? Навіть якщо я припущу, що він правильно розставляв акценти й підніс своє літературне творіння, дотримуючись відповідної ритміки, момент обмеженості полягає у відсутності чогось несуттєвого, чогось, що має значення лише для мене. Отже, моя теза полягає в тому, що літературний твір до певної міри існує для внутрішнього сприйняття. Внутрішнє сприйняття схоплює ідеальний образ мови, щось, що не можна почути.

Що ж звідси випливає? Що письмо передує мові, причому суттєво! “Література” не відстає безнадійно від мови, як би це могло здаватися при першому погляді на письмо. Ба більше, хоч література - це словесне мистецтво, та, насамперед, - це мистецтво письма, що передує будь- якому озвученню. Звісно, це не означає, що поезію не можна читати вголос. Усе залежить від жанру. Віршований епос більше вимагає рецитації, ніж роман. Драматичний твір само собою розрахований на виконання зі сцени. І навіть якщо він був задуманий лише як твір для читання, а не для сцени, він повністю “відбудеться” лише у тому випадку, якщо читатиметься вголос. І все ж я переконаний, що існує велика література, яка не надається для читання вголос, оскільки в таких випадках той, хто промовляє, мусив би звертатися до себе, особливо якщо йдеться про лірику. Я думаю, що, скажімо, Рільке - це поет, який більше вимагає медитації, ніж рецитації. І навпаки, я б сказав, що Шіллер і Ґете чи Ґеорґе в німецькій мові - зразки словесного мистецтва, яке хочеться виконувати як музику, попри те що це завдання залишається доволі складним і, як ми вже сказали, його ніколи не можна вирішити ідеально - так, як цього вимагає внутрішнє сприйняття. Однак, усі ці типи літератури об'єднує, очевидно, зникнення автора, який настільки вичерпно втілив мовний вияв ідеї, що неспроможний більше нічого додати. Все міститься в словах тексту, оскільки вони самі текст. Ми називаємо це мистецтвом писання.

Це звучить тривіально, але мистецтво літературного твору - це мистецтво писання. У чому ж воно полягає? Адже про мистецтво ми говоримо в усіх можливих дотичних випадках, наприклад, коли йдеться про усну або письмову розповідь. Що ж потрібно для виникнення вірша чи поезії? Який якісний стрибок при цьому відбувається? Мені здається, що сучасна лінгвістика тексту не досить піднімає це питання (наприклад, Рікер або Дерріда).

У цьому випадку в понятті тексту необхідно розрізняти вужчий і ширший сенси. Саме поняття герменевтичне. Ми посилаємося на текст, коли не можемо задовольнятися наявними його тлумаченнями. І навпаки, “розуміння” не вичерпується розумінням “літери”. Розуміння передбачає поєднання протилежностей - “духу” й “літери”. Оскільки, навіть у найвіддаленішому сенсі поняття, “текст” пов'язаний із “розумінням” і відкритий для “тлумачення”. Однак, текст, який виступає літературним твором, здається мені текстом в емінентному (первинному) сенсі слова. Він не лише придатний для тлумачення, але й вимагає його. Мабуть, першим кроком для обґрунтування цієї тези повинне бути наступне моє зауваження: перший досвід літератури, який ми отримуємо, полягає в тому, що її мовна оболонка, на відміну від вираження мовленнєвого як такого, проходячи стадію розуміння, не вичерпується ним. Поль Валері наводить дуже пластичне порівняння, в якому різниця між поетичним словом і словом з повсякденного вжитку співставляється з різницею між колишньою золотою монетою й сьогоднішньою грошовою купюрою. Ми знаємо ще зі школи: якщо взяти молоток і вдарити ним по золотій монеті вартістю в двадцять марок так, щоб від викарбуваного не залишилося й сліду, а потім віднести цю монету до ювеліра, натомість можна отримати інші двадцять марок. Монета містить у собі свою вартість, а не лише вказує на неї. Так само вірш - це мова, яка не лише щось означає, але й становить те, що означає. Сьогоднішня грошова купюра не містить у собі вартості, на яку вказує, вона має цінність лише як грошовий знак і завдяки цьому виконує своє комерційне призначення.

Те саме відбувається зі словом, що використовується в буденному вжитку з метою комунікації: воно лише щось означає. Саме по собі воно ніщо. А отже, людина завжди оволодіває тим, що їй говорять, повідомляють. Коли людина прочитує адресованого їй листа, функція цього листа закінчується. Деякі люди, прочитавши листа, одразу рвуть його. У цьому виявляє себе суть словесного повідомлення: те, що ми його прийняли, означає завершення його завдання. Натомість усім нам відомо, що вірш навряд чи втрачає актуальність через те, що ми його знаємо. Про хороший вірш ніхто не скаже, відвернувшись: “Я вже це знаю! ” Тут усе навпаки. Чим ліпше я його знаю, тим ліпше розумію, а значить, розкладаю й знову складаю, і навіть якщо я знаю його напам'ять, “із середини”, тим більше - якщо це справді добрий вірш - він здатен мені сказати. Це не робить його біднішим, а навпаки, збагачує. Подібне можна спостерігати також в інших видах мистецтва. Ця риса, власне, характерна для твору мистецтва взагалі, саме вона й приковує нашу увагу. Досвід красивого - ніхто не описав його так добре, як це зробив Кант у “Критиці здатності до судження” - означає пожвавлення нашого відчуття життя взагалі. Виставку творів образотворчого мистецтва, театр чи концертний зал людина покидає у стані загостреного відчуття життя. Зустріч із великим твором мистецтва - це завжди, я б сказав, плідна розмова, це запитання й відповіді або запитування й необхідність у відповіді, тобто справжній діалог, під час якого щось виявляє себе й “залишається” [...]

Теодор Адорно Теорія естетики. - К., 2002. - С. 429-434.

[...] Відносини мистецтва і суспільства пронизують саме мистецтво та його розвиток, а не полягають у безпосередній партійності, в тому, що тепер називають заанґажованістю. Але марною була б і спроба так теоретично розуміти ті відносини, щоб інваріантно конструювати нонконформістську позицію мистецтва впродовж усієї історії, протиставивши її утверджувальній позиції. Не бракує художніх творів, які лише силоміць можна увігнати в і так уже крихкі рамки нонконформістської традиції, проте, об'єктивність цих творів однаково займає гостро критичну позицію щодо суспільства.

Занепад мистецтва, який нині проголошують не менш легко, ніж озлоблення, був би фальшивим, ставши своєрідним конформізмом. Десублімація, оте безпосереднє, миттєве здобуття насолоди, якого наразі вимагають від мистецтва, внутрішньоестетично перебуває нижче від мистецтва; а втім, реально ця миттєва насолода не може дати того, чого сподіваються від неї. Нещодавно засвоєна позиція декультуризації культури, захват перед красою вуличних сутичок - це реприза акцій футуристів і дадаїстів. Дешевий естетизм недолугої політики доповнюється ослабленням естетичної сили. Рекомендація джазу та рок- н-ролу замість Бетховена не просто знищує утверджувальну неправду культури, а відкриває шлях варварству та прибутковим інтересам індустрії культури. Начебто життєво важливі й незіпсуті якості таких продуктів вироблені синтетично саме тими силами, на які нібито спрямоване велике зречення 1, тож саме ці продукти справді зіпсуті [...]

[...]Теза про пріоритет об'єкта означає в естетичному об'єкті пріоритет самого об'єкта, художнього твору, - як перед його творцем, так і перед тими, хто сприймає його. Як сказав Шенберг: “Зрештою, я малюю картину, а не стілець”. Завдяки цьому іманентному пріоритетові пріоритет зовнішнього світу естетично опосередкований, а безпосередньо, як пріоритет того, що художній твір репрезентує, пріоритет об'єкта обминає подвійний характер мистецтва. В художньому творі навіть концепція позитивного заперечення набуває іншого значення, ніж у зовнішньому світі: у сфері естетики можна говорити про таку позитивність тільки тією мірою, якою канон історично необхідних заборон служить пріоритетові об'єкта, тобто притаманній художньому творові послідовності.

Художні твори репрезентують суперечності як ціле, антагоністичну ситуацію як тотальність. Тільки завдяки опосередкуванню, а не через пряме partipris, ставання на якийсь бік, художні твори здатні трансцендувати ту антагоністичну ситуацію через експресію. Об'єктивні суперечності розтинають суб'єкт; вони не постульовані суб'єктом і не є виробом його свідомості. Оце і є справжній пріоритет об'єкта у внутрішній композиції художнього твору. Суб'єкт може плідно згаснути в естетичному об'єкті лише тому, що він і сам опосередкований через об'єкт і є водночас суб'єктом - страдником експресії. Антагонізми артикульовані технічно, тобто в іманентній композиції художнього твору, - композиції, що робить інтерпретацію проникною для зовнішніх щодо твору напруг. Напруги не відображені у творі, а радше формують твір, і тільки це становить естетичну концепцію форми.

Навіть у якомусь легендарному кращому майбутньому мистецтво не зможе зректися спогаду про нагромаджений жах, бо інакше його форма була б нікчемною [.]