Епістемологія

Ось таким у найзагальніших рисах виглядає процес пізнання. Тепер скажемо декілька слів про результат пізнання.

Результат пізнання називається знанням, а теорія знання назива­ється епістемологією.

Насамперед знання, в залежності від того, яким чином воно бу­ло здобуте і який воно має характер, може бути кількох рівнів:

1. Віра. Якщо у свідомості людини, незалежно, як сформували­ся ті чи інші переконання, які ніяк не доведені, то таке знання на­зивається вірою. З вірою ми маємо справу протягом усього свого життя, і багато разів на день. Наприклад, їдучи на заняття до уні­верситету, ми віримо в те, що даний університет ще існує. Якби ми почали свою думку перевіряти експериментально або теоре­тично, то ніколи б туди не приїхали. Віра буває двох типів:

а) гносеологічною («епістемною») - вірою, при якій науко­вець, філософ чи інша людина приймає ті чи інші твердження без доказу, «на віру», як очевидні (наприклад, аксіоми у геометрії Ев- кліда, чи віра у детермінізм природи (тобто в те, що існують вічні і незмінні закони природи, які науковець повинен відкрити).

б) релігійною - при якій людина приймає ті чи інші тверд­ження щодо сфери надприродного, божественного, святого без доказу і перевірки, причому не допускає сумніву у них (наприк­лад, у існування Бога)^[234].

2. Гадка (доксичне знання). Рівень знання, при яких людина не просто сліпо вірить в ті чи інші речі, а просто висуває припущен­ня, називається гадкою, або доксичним знанням (від гр. d3xa - гадка).

3. Дискурсивне («епістемне») знання. Це знання, яке намагаєть­ся бути обґрунтованим раціонально чи експериментально, на­приклад, наукове знання, або аргументи, які висуває суддя чи ад­вокат у суді.

4. «Софійне» знання («мудрість»). Найвищий тип знання, здо­бутих не тільки припущеннями і доказами, але й усім людським єством (інтуїцією волею й ін.). Це філософське знання. Софійне знання виходить за межі наукового, оскільки це є знання смислу життя, добра і зла тощо, тобто відповідає на питання, які наука навіть не ставить.

Результат пізнання досить часто називають істиною. Однак звернемо особливу увагу на те, що філософське і наукове знання - це не одне і те ж, а отже, не однаковою є і природа філософської та наукової істини. Істина наукова (монологічна, «епістемна») - це відповідність мислимого дійсному, тобто суб’єктивного об’єктив­ному^[235]. Науковець не претендує на абсолютну істину, тобто, таку, яка не може бути визнаною хибною, він усвідомлює, що його істина відносна, і абсолютної істини, тобто такої, що пояснить всі явища природи, досягти неможливо. Філософська істина (гр. #l/qeia^[236]) - це знання про першооснови буття, смисл людського життя, добро й зло тощо; з огляду на такий її характер вона може претендувати на абсолютність. Філософської істини, на відміну від наукової, досягти можна. Чимало філософів минулого визнавали принципову досяжність філософської істини, хоча й заперечували можливість охопити всю її повноту. «Між ними і мною (філософами платонівської академії) поки що немає іншої різни­ці, - писав, для прикладу, Аврелій Авґустін, - окрім наступної: їм здалося правильним, що істину знайти не можна, а мені здається правильним, що її можна знайти»^[237].

Філософія, як уже підкреслювалось, - не наука. Це усвідомлен­ня існувало ще в древній Греції. Філософ Геракліт, наприклад, стверджував, що «багато знати - це ще не означає бути мудрим», однак у філософії минулого були й спроби перетворити філосо­фію в науку (наприклад, у філософії Нового Часу, філософії пози­тивізму тощо). Однак, за слушним висловом філософа Гайдеґера, «міряти філософію мірками науки - це все одно, що міряти цін­ність риби за її здатністю перебувати на суходолі»^[238].

Сучасна епістемологія визнає рівноправність філософського, наукового та релігійного знань, оскільки тільки разом вони ство­рюють різнобічну картину дійсності.

4.