Методологія

Людина має здатність регулювати процес пізнання, надавати пере­вагу раціональному пізнанню над чуттєвим, вірі над розумом чи навпаки, окрім того ті способи і процедури, якими ми пізнаємо одну

дійсність, не працюють на іншій.

шлях дослідження або пізнання та l3go розум, вчення, слово), тобто про спосіб, за допомогою якого людина може пізнати дійсність. Розділ філософії пізнання, який займається вивченням методів пізнання, називається методологією. Починаючи від Декар­та та його праці «Роздуми про метод» класична методологія хотіла віднайти єдиний спосіб пізнання, який би дав їй змогу здобути абсолютно достовірні знання про дійсність. Сам Декарт, як уже зазначалось, вважав таким методом «універсальний сумнів». Треба поставити під сумнів усе, і тільки те, що залишиться після цього, в чому засумніватись неможливо, як наприклад, в існуванні нашої свідомості, є абсолютно достовірним знанням, - вважав мислитель. Однак не всі філософи, що жили до і після Декарта, визнавали цей метод єдиновірним і надійним. В різні часи на роль універсального методу пізнання претендували:

1. Діалектика. Це слово протягом віків змінювало свій смисл. Як відомо, слово діалектика походить від грецького dial1gomai - вести бесіду, діалог. Словом dialektik/ (діалектика) назвали метод Сократа, котрий під час бесіди, діалогу просив співрозмовника сформулю­вати загальне поняття, а потім, конкретизуючи його, приводив спів­бесідника до суперечності. Діалектика Сократа, як ми вже знаємо, обов’язковими моментами передумовлювала іронію, удаване не­знання, замешкання і маєвтику. Однак згодом, після Сократа, смисл слова «діалектика» неодноразово змінювався.

в) синтезу - формування поняття більш високого рівня. Зрештою, марксистська філософія, спираючись на Геґеля, тлумачить діалекти­ку як розвиток матеріальної дійсності і, знову ж таки, універсаль­ний спосіб пізнання. Далеко не всі в наш час поділяють цю думку. Безумовно, позитивною стороною діалектики є її інтерес до проти­річ у дійсності та мисленні, однак у філософії марксизму діалектика фактично перетворилась у метод, за допомогою якого можна довести і заперечити все, що завгодно.

2. Феноменологічний метод. Це метод, який ґрунтується на властивості свідомості вбачати сутність. Гусерль вважав, що до­слідження сутностей є процедурою незалежною від змісту пізнан­ня, тобто цей метод можна застосувати і в гуманітарних і в при­родничо-наукових студіях. Кожне поняття містить у собі сутність й якісь емпіричні ознаки (колір, форма й ін.). Феноменологія дає змогу не тільки пізнавати сутність, але й конструювати наукові поняття методом «ейдетичного варіювання», а тому вона може бути істинно науковим методом пізнання, «строгою наукою», як писав Гусерль.

3. Метод категоріально-логічного аналізу. Цей метод ґрунту­ється на законах людського мислення, які вивчає логіка. Він ши­роко використовується у так званій аналітичній філософії, неод­норідній, близькій до позитивізму течії, що виникла у ХХ ст., го­ловними представниками якої були, як ми вже знаємо, Карнап, Фреґе, Расел, Вітґенштайн, Квайн, Вайтхед. Логіка нині є окре­мою філософською дисципліною: вона вчить правильно констру­ювати поняття та категорії, розглядає правила формулювання ана­літичних і синтетичних, індуктивних, дедуктивних суджень тощо. Однак пізнати вона може далеко не все, наприклад, смисл худож­нього твору, картини чи музики.

4. Метод системно-структурного аналізу разом із групою близьких до нього методів, куди входять:

а) системний підхід - методологічний напрям у науці, який розглядає предмети дійсності як системи (від гр. svsthma - поєд­нання, утворення, устрій, організація) - сукупності частин (еле­ментів) поєднаних між собою;

б) загальну теорію систем - загальнонаукове вчення про прин­ципи побудови і функціонування будь-яких систем;

в) синерґетику - в найзагальнішому розумінні теорію систем, що саморегулюються. Засновниками синергетики є Герман Ха- кен (нар. 1927) та Ілля Пригожин (1917-2003). Зараз ця методо­логічна течія набуває значної популярності.

г) структурно-функціональний аналіз - метод дослідження сис­тем (насамперед соціальних) на основі виділення внутрішньої бу­дови та ролі (функцій) елементів один відносно одного. Цей метод використовувався у межах антропології (Броніслав Малиновсь- кий (1884-1942), Альфред Реджинальд Радкліфф-Браун (1881­1955), однак далі набув великого поширення у соціальній філософії та соціології (яскравими поборниками цього методу були Толкотт Парсонс (1902-1979), Роберт Мертон (1910-2003) й ін.).

д) структуралізм - методологічний напрям, що ставить за мету виділення та дослідження структур дійсності й людського мислен- ня^[239]. Виник на початку ХХ століття в ряді гуманітарних дисциплін (лінгвістика, літературознавство, психологія, яскравими представ­никами були Фердинанд Соссюр (1857-1913), Леві-Строс, Жан Піаже (1896-1980) й ін.).

е) семіотика (від гр. shme_on - знак) - теорія знакових систем, насамперед мов. Уперше загальні принципи семіотики були сфор­мульовані Пірсом, однак систематичний виклад цієї методології вперше здійснив Морріс. Яскравим представником цього напряму був також Юрій Лотман (1922-1993) і так звана «Тартуська школа семіотики», що функціонувала ще за радянських часів у м. Тарту (Естонія).

5. Герменевтичний метод (Гайдегер, Рікер) - метод, що роз­глядає ввесь світ як текст і намагається з’ясувати смисл цього тек­сту. Історичними різновидами герменевтики були екзегетика - спосіб відшукування істини через тлумачення Святого Письма, апофатика («негативна діалектика») - спосіб пізнання Бога, че­рез з’ясування того, чим Бог не є, катафатика - спосіб пізнання Бога через з’ясування того, чим Бог є.

6. Деконструкція - аналіз аксіом, на яких ґрунтується метафізика та намагання мислити поза ними (засновник напряму Деріда).

Однак якими б вагомими не були перераховані вище методи пізнання, на сьогодні стало зрозуміло, що жоден із них не може охопити і пояснити всього розмаїття дійсності. Тому методологіч­ну ситуацію, яка склалась у сучасній філософії, називають «мето­дологічним плюралізмом». Методологічний плюралізм - це свідо­ма відмова від універсальності якогось одного методу і визнання цінності всіх інших. До методологічного плюралізму призвів та­кож той факт, що філософія так і не змогла застосувати природни­чо-наукові методи до гуманітарних дисциплін, і навпаки, гумані­тарно-наукові методи до природознавства. На принципову від­мінність методів природничих та гуманітарних наук вказував сво­го часу, як ми знаємо, ще Дільтай, який стверджував, що природу ми пояснюємо, а душевне життя - розуміємо. Сучасна філософія допускає діалог між різними методами пізнання, взаємопроник­нення гуманітарних і природничо-наукових методів, а також роз­робку та впровадження нових методів.

5.