4.10.2. Тричастинна періодизація історії

На інституціональному рівні західні історики прийняли тричастинну форму періодизації, що розділяє минуле на три великі частини — Давня історія, історія Середньовіччя і Новий час — з епохальними межами приблизно в 500 р.

Коли, чому, як і ким було обрано тричастинну періодизацію? Наскільки вона відповідає історичному мисленню? Незважаючи на те, що періодизація ґрунтується на усталених поняттях «неперерв­ності» та «мінливості», ці зміни відбуваються з різною швидкістю в різних галузях людського досвіду. Швидко відбуваються вони в політиці, повільно — в системі цінностей. Усі аспекти людської діяльності взаємозалежні: політика впливає на техніку, те, шо відбу­вається в науці, впливає на релігію. Однак внутрішні ритми науки й релігії, політики та технології різні. Той чи інший підхід до періодизації залежить від системи наших пріоритетів в царині людської діяльності. Для Геґеля історія була діалектичною еволюцією абсолютної ідеї; для Маркса вона була діалектичним розгортанням виробничих відносин. Для обох структура моделі, застосованої для по­яснення процесу зміни — діалектики, — була подібною. Але Гегель і Маркс звертали особливу увагу на різні аспекти людського досвіду, і їхня періодизація відбиває ці розбіжності.

На періодизацію значно впливає суспільна орієнтація дослідни­ка. Донедавна історики звертали увагу насамперед на елітарні гру­пи, в результаті чого дата близько 1500 р. стала межею серед­ньовічної та сучасної історії. Хоча сьогодні не всі згодні з цією ме­жовою датою, відсуваючи початок Модерну навіть до кінця XVIII ст.

Усі періодизації довільні, й усі вони мають ті чи інші вади. При цьому деякі з них більшою мірою, а інші меншою довільні й недо­сконалі. Більше, ніж будь-який інший аспект історичної теорії, періодизація опирається «зміні». Після того, як межі визначеного періоду чітко встановлені й набувають загального поширення, вони можуть перетворитися на усталені забобони, що суттєво впливають на наш спосіб мислення. Незмінно виникає особиста зацікавленість в усталенні наявного порядку речей, особливо в організації науко­вих досліджень, в утворенні університетських кафедр, які пильно стежать, щоб «демаркаційні лінії» періодизації, відбиті в назвах ка­федр, не порушувались.

Підхід, альтернативний епізодичному, зосереджується на само­му процесі. Адам Сміт вважав, що комерційні сили були головним рушієм історії та що історики повинні ототожнювати головні рубежі з критичними пунктами в еволюції міжнародного поділу праці. Інші вчені стверджують, що демографічні ритми визначили таку ди­наміку змін, за якої епохальні межі можуть бути вимірювані змен­шенням і зростанням населення. Марксисти зауважують, що еко­номічні процеси домінували й визначали все інше та що перебіг історії від епохи до епохи відбувається відповідно до передбачува­ного й чіткого діалектичного процесу, що базується на способі ви­робництва. Запропоновані в певні епохи періодизації історії мають свої особливості. Якщо звернутися до ранньохристиянської періодизації, то можна помітити, що середньовічні хроніки демон­стрували ґрунтовне знання декількох концепцій періодизацій, цілком екстрапольованих зі Священного Писання чи інших релігійних книг. Книга Даниїла представляє світовий лад у чотирьох узагальнених царствах. Очікувалося, що четверте з них, «могутнє й жахливе», відкриє дорогу новому царству слави (п’ятому), в якому всі люди, нації та мови були б навічно об’єднані. Чотири узагаль­нені царства звичайно ототожнювалися з Ассірією, Персією, Грецією і Римом.

Після християнізації Римської імперії Рим дедалі частіше роз­глядали як божественний інструмент для загального навернення. Opociyc у своїй праці «Сім книг історій проти язичників» (початок V ст.) підтримав концепцію чотирьох царств, поєднавши Рим зі свя­щенною історією християнства. Набіги германських племен на Рим тлумачились як наміри Бога донести Євангеліє Христа до всіх лю­дей. Століттям пізніше Касіодор заявив, що четверте й останнє цар­ство, Рим, було увічнене германцями. Ця точка зору зберігалася протягом Середньовіччя. Священна Римська імперія німецької нації була продовженням ранньої Римської імперії та центральною силою в священній історії християнства. їй було призначено існу­вати до кінця світу, і цей кінець був близький.

Падіння політичної влади Риму з часів перших цезарів, ослаб­лення міст і торгівлі після V ст. для багатьох християн здавалося на­очним підтвердженням того, що вони живуть в останні роки піду- палого давнього світу, чий кінець повинен завершитися другим пришестям Христа. Інша поширена періодизація була екстрапо­ляцією біблійних текстів протягом перших століть християнської ери. Вона розглядає шість віків історії в геометричній симетрії з шістьма днями творіння: 1) від створення до потопу; 2) від потопу до Авраама; 3) від Авраама до Давида; 4) від Давида до вавилонсь-

кого полону; 5) від полону до народження Христа; 6) від народжен­ня Христа до другого пришестя.

Як правило, християнські вчені, що писали загальні огляди «світової історії», починали з короткого викладу Священного Пи­сання від Старого до Нового Заповіту, потім переходили до до­кладнішої оповіді про події VI ст. Винятковим підтвердженням правильності цієї системи було Євангеліє від Матфея, де зазначено, що 14 поколінь відокремило Авраама від Давида, стільки ж — Да­вида від вавилонського полону, та стільки ж — полон від наро­дження Христа (Матф. 1, 17). Очікувалося, що сьоме століття, століття слави, коли обрані зійдуться на вічне святкування дня су­ботнього, почнеться другим пришестям Христа.

Цю концепцію підтримували Блаженний Августин, Бєда Високо­поважний та багато середньовічних хроністів. Ранньохристиянська теорія історичної періодизації не знала заперечень до XI ст., коли італійські гуманісти вперше здійснили широкий перегляд цієї кон­цепції. Для італійців Рим був цивілізацією-праматір’ю. Як ніхто з європейців, італійці пишалися високими досягненнями культури своїх класичних предків. Вони проводили чітку межу між культур­ною пишнотою римської цивілізації та часом «варварського моро­ку» по загибелі Імперії.

Від початку XI ст. італійці, чинячи опір пануванню імператорів- германців Священної Римської імперії, також рішуче відкидали мо­ральні підстави цього панування — те, що германці вважали себе законними спадкоємцями римських імператорів. Італійські гу­маністи не запровадили сучасної тричастинної періодизації. До цього залишалося ще кілька століть. Вони визначили першу часову межу в тричастинній схемі й заклали основу для останньої. Леонар­до Бруні (пом. 1444) у своїй 12-томній «Історії флорентійців», що стала зразком для інших учених-гуманістів, стверджував, що Римська імперія загинула під шаленою навалою варварів. Вона ніколи вже не воскресла ні в Італії, ні в Німеччині. Після того, як припинилася довга низка набігів північних сусідів, для італійців по­чався час незвичайного відродження, внаслідок якого до XI ст. ви­никло безліч квітучих і могутніх міст-держав.

Флавіо Бйондо в своїй «Історії Європи з V до XV століття» (надруковано в 1439—1453 рр.) особливо вирізняв дату падіння Римської імперії — 412 р. н. е. Він оплакував це падіння, але, як Бруні й інші італійські історики-гуманісти, знаходив розраду в

розквіті нової Італії, чиї великі міста, на його думку, повернули півострову його колишню велич.

Для світських італійських істориків V століття (падіння Риму) було головною віхою в історії західної цивілізації, після чого Євро­па поринула в морок. Проте жоден з них не розвинув концепції тре­тього, сучасного етапу.

Досягнення італійських істориків-гуманістів було відкинуто в добу протестантської Реформації.

Лютеранські письменники переважно дотримувалися «системи чотирьох царств». За межами Німеччини, однак, ця концепція за­знавала критики. Жан Боден, французький історик-гуманіст, відки­дав її з тих же причин, що й італійці. Думка про те, що германці підхопили мантію римської величі й увічнили імперію на тися­чоліття, була, за Боденом, неймовірною вигадкою. Нагромадження знань про азійські імперії підважило тезу про універсальну Римську імперію (чи будь-яку іншу універсальну імперію). Боден закликав істориків відмовитися від релігійної міфології для того, щоб зосере­дити увагу на поясненні (в суто світській манері) причин піднесен­ня, занепаду та зміни великих цивілізацій.

Ученим, що вперше узагальнив попередні пошуки, був німець­кий філолог Кристоф Келер, відомий під іменем Целаріуса (Cellarius) (1638—1707). Автор безлічі лінгвістичних і географічних досліджень, Целаріус склав у 1675 р. короткий огляд давньої історії, наступного року з’явилася праця під назвою «Ядро середньовічної історії між античністю та сучасністю». Пізніше він опублікував ве­ликий трактат із історії Середньовіччя та ще один про сучасну йо­му Європу. Запропонована Целаріусом тричастинна модель поши­рювалася дуже повільно. Вчені початку XVIII ст. здебільшого сприймали падіння Риму як епохальну межу, проте чимало з них не бачили можливості якогось іншого відмежування. Усе, що переду-

вало падінню Риму, було давньою історією, усе, що відбулось потім, було новою історією.

Раціоналізм епохи Просвітництва підсилив у XVIII ст. ворожість інтелектуалів до церкви, релігійних забобонів, войовничого неуцтва та до обмежень, що накладаються штучно на волю особистості й здо­ровий глузд, — усі вони вважалися характерними рисами тися­чоліття, що йшло за падінням Риму. Добре відоме упередження Воль­тера щодо Середньовіччя поділяли також найвідоміші британські вчені: Девід Юм, Вільям Робертсон і Едвард Гібон. Семитомна праця Гібона «Історія занепаду та падіння Римської імперії» (1776—1788) сполучала переконливу критику середньовічного християнства, гли­бокий скептицизм стосовно людської природи й властиве епосі Просвітництва оптимістичне переконання, що людина за допомогою розуму може запровадити лад і гармонію в своєму житті.

Для Гібона падіння Риму було «тріумфом варварства та релігії». Це падіння, вважав він, було найбільшою, а можливо, й найжах- ливішою сценою в історії людства, згубним наслідком повільного занепаду цінностей давнини. За Гібоном, історія складається з двох приблизно рівних частин: історії Риму до 476 р. і наступних десяти століть до падіння Константинополя в 1453 р. Таке твердження цілком відповідало тричастинній періодизації. Дійсно, всі великі історики XVIII ст., в тому числі Г. Болінґброк (Bolingbroke) — повне ім’я Генрі Сент-Джон, віконт Болінґброк (Saint-John Bolingbroke, 1678—1751), розмежовували Античність, Середньовіччя та Новий час. Однак існували проблеми, які стосувалися точності датування цих епох.

Точність стала головною метою першої академічної групи ви­датних істориків, створеної в Ґеттингенському університеті в XVIII ст. Йоган Кристоф Гатерер, що очолив кафедру історії в 1759 ρ., почав свою періодизацію зі створення світу. Він визна­чив чотири великі доби світової історії: 1) доба творення, яка включала потоп; 2) доба утворення націй, включаючи ассирійську, перську та римську нації; 3) доба великого переселення, «Volkerwanderung», що починається в V ст. переміщеннями німців і слов’ян і пізнішими монгольськими та мусульманськими завою­ваннями; і 4) доба, що почалася відкриттям Америки.

Якщо викреслити з системи Гатерера той єдиний елемент, що відбиває буквальне сприйняття Старого Завіту, тобто добу створення

світу, то залишається тричастинна структура, цілком подібна до структури Целаріуса. Гатерер і його колеги розглядали універсальну форму історії, в якій засадничим фактором після 1500 р. було без­прикладне панування Європи в світових справах. Ґеттингенські історики обстоювали першість політики, стверджуючи, що цент­ральною темою європейської історії протягом трьох століть після 1492 р. була тема піднесення великих держав і формування сучасної системи їх. Саме це зробило досвід Європи унікальним і дало лю­дям Заходу силу й матеріальні можливості для панування на обши- рах земної кулі.

Залишається питання про значення доби Відродження для періодизації історії. Жоден з істориків XVHI ст. не виокремив цей зовсім особливий відрізок часу, не сприйняв загальний європейсь­кий досвід, який можна було б назвати «Відродження». Як структур­на абстракція термін «Середньовіччя» уже став загальновизнаним. Саме винахід другої абстракції — Відродження — став кінцевим пунктом у створенні колективної західної концепції тисячоліття після падіння Риму.

У розробці сучасної концепції Відродження визначна заслуга належить видатному швейцарському вченому Якобу Буркгардту, чия книга «Культура Ренесансу в Італії» (1860) стала важливою подією в історіографії. Чимало письменників XVIlI ст., серед них і Вольтер, цілком довіряючи гуманістам, сприйняли їхній погляд на відрод­ження інтересу до класичної спадщини як інтелектуальну рево­люцію. Проте до Буркгардта ця революція не була надбанням літе­ратури та мистецтва.

Буркгардт перетворив ідею Відродження на поняття про все­осяжну революцію в культурному розвитку Італії, революцію, що осяяла світлом значну частину Західної Європи та стала завершен­ням Середньовіччя. Для пояснення такого явища, як італійський Ре­несанс, недостатньо констатації відродження інтересу до класичної культури, стверджував Буркгардт. Письменники й художники антич­ності вказували головні напрями, в річищі яких зріле суспільство на­магалося розбити «фантастичні кайдани Середньовіччя».

Ренесанс в Італії об’єднав знать і бюргерів у суспільство, що на­дає перевагу багатству перед походженням. Це була цілком особли­ва форма міського життя, що сприяла утвердженню людської індивідуальності. Розвиток індивідуалізму став критерієм італійського життя. Середньовічна цивілізація досягла свого найви­щого розвитку у Франції, вона ніколи не була такою ж мірою при­датною для Італії. Після XI с. італійці повстали проти неї та ство­рили нову, сучасну цивілізацію.

Погляди Буркгардта поширилися в історичному мисленні на­прикінці XIX ст. й донині, попри всі виправлення та перегляди, за­лишаються основою розуміння Відродження. Буркгардт, хоча й різко розділив середньовічну та модерну цивілізації, не намагався виокремити в людській історії Ренесанс як особливу епоху. Певніше він вважав Відродження межею між Середньовіччям і Новим часом, першим паростком сучасності.

Важливим етапом у розвитку тричастинної періодизації історії стала двадцятитомна «Кембриджська сучасна історія», публікацію якої було розпочато в 1902 р. Періодизацію, запропоновану в цій історії, було підтверджено в подальших роботах такого обсягу й ав­торитетності, як: «Кембриджська історія Середньовіччя» (8 томів, 1911—1936) і «Кембриджська Антична історія» (12 томів, 1923— 1939). Відтоді тричастинна періодизація домінує в західній концеп- туалізації історичного часу.