РОЗУМІННЯ РЕЛІГІЇ В РАННІХ ТВОРАХ ГЕГЕЛЯ

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - представник німецької класичної думки. Його творчість знаменує собою логіч­ну завершеність і догматичну оформленість критичної філософії.

У творчій спадщині Г.В.Ф. Гегеля помітне місце займає релігі- єзнавча проблематика. їй присвячена значна кількість праць, основні з яких: «Феноменологія духу» - квінтесенція всього концептуа­льного багатства гегелівської філософії, «Лекції з філософії релі­гії», «Лекції про докази буття Божого», «Дух християнства та його доля», «Народна релігія і християнство», «Життя Ісуса».

Філософія релігії - невід’ємна складова частина усієї філосо­фії Гегеля, зумовлена загальною метою його устремлінь. Як уся тво­рчість Гегеля, підсумком якої стала всеохоплююча філософська система, створена в результаті спроби узагальнення попереднього етапу розвитку філософської думки, знаменує собою логічну заве­ршеність і догматично-доктринальну оформленість критичної фі­лософії, так і його філософська рефлексія релігійного феномену, зокрема, спрямована на завершення критичної філософії І. Канта в осмисленні релігії. Звідси, перша визначальна особливість гегелів­ської філософії релігії полягає в тому, що вона є своєрідним заве­ршенням кантіанської концепції «моральної релігії» («релігії мо­рального закону»), але завершенням суттєво відмінним від філо­софії релігії Канта. Ця відмінність зумовлена особливостями сві­тогляду й філософського мислення Гегеля, змінами в акцентах його рефлексії дофейоменологічного і феноменологічного періоду. Недаремно, поряд з Кантом, він вважається основоположником класичних філософських поглядів на релігію, одним з родонача­льників секулярної філософії релігії. Саме вчення Гегеля про ре­лігію визначило весь подальший розвиток філософії релігії.

Гегель розробляє власне розуміння релігії протягом всієї своєї творчості. Вона займає у його філософській системі своєрідне місце: з одного боку, увінчує систему моралі, і в цьому відношенні її можна назвати етичною релігією, з іншого боку, вона є езотеричним, образ­ним викладом того, що в раціоналізованій формі представлене у фі­лософії. Втім, сам Гегель вважав, що зміст істинної філософії (за таку він визнавав свою систему) цілком тотожний зі змістом релігії, відмінність між ними полягає лише у формі. А саме: у філософії ідея пізнається в логічній формі, а в релігії - у формі уявлення. Достеменно, в останній ідея не пізнається, а являється. Таким чином, за Гегелем, в релігії знаходиться істина, щоправда, у формі фантазії. Завдання ж філософії - подати цю істину, виразити її у формі поняття. Звідси, релігія мислиться Гегелем як особлива форма з н а н- н я. Обгрунтована Гегелем тотожність філософії і релігії надає мож­ливість виключити з релігії містичні елементи: всі релігійні догми він оголошує простими філософськими символами. Зокрема, хрис­тиянська догма про троїстість Бога тлумачиться Гегелем як символіч­не відбиття діалектичного поступу ідеї згідно з принципом тріади. Основні біблійні і євангельські події філософ вважає за алегоричні зображення, подібні до міфів Платона. Натомість філософ рішуче відстоював «внутрішню правду» християнства.

Абсолютний дух - найвища форма духа у «Філософії духа» Гегеля порівняно з суб’єктивним і об’єктивним духом.

Суб’єктивний дух - це властивість людини, що проявляється в її душі, свідомості і самосвідомості, в психічних властивостях.

Об’єктивний дух - світ, який створює людство, сукупність су­спільного життя і його розвитку у вигляді всесвітньої історії.

Абсолютний дух - надлюдський і надприродний, творець лю­дини, природи й історії. Він втілюється у трьох формах - мисте­цтві, релігії, філософії.

Поняття духа Гегель запозичив у релігії християнства, тому основна форма абсолютного духа у нього - релігія. Мистецтво і філософія є такими, оскільки вони зв’язані з неї, але по-особливо­му подають і розуміють Бога у своїх сферах: мистецтво - в обра­зах, філософія - в поняттях.

На противагу Канту Гегель відновлює докази буття Бога, на­голошуючи на їх раціональній значимості. Тобто Бог, на його дум­ку, пізнається; його можна осягнути, використовуючи логіку діа­лектичного методу.

Теорію стосовно походження ієрархічної та державної релігії виробило ще Просвітництво, що значною мірою вплинуло на Кан­та і Гегеля. Хоч воно (особливо його французькі представники) побачило в релігії помилку, але водночас розробило методологіч­ну базу для її вивчення як окремої, нехай і не істинної (на думку просвітителів), сфери людського існування. Деякі з цих теорети­чних положень (наприклад, поняття «позитивної релігії») запо­зичив і Гегель. Не сприйняв він лише притаманного раціоналіз­му 18 ст. критичного усвідомлення релігії, пов’язаного з ідеологі­єю вільнодумства, що розглядало релігію як марновірство, яким держава і духовенство ошукують народ. Так, П. Гольбах писав: «Релігія - це система думок і поведінки, винайдена... для успіш­ного керування нами. Завдяки богослов'ю саме божество стає тотожним духовенству; воно існує тільки в його мозку, говорить тільки його вустами».

З перших своїх праць, в яких Г. Гегель більше зацікавлений проблемами релігії, людини, суспільства і лише поступово формує теоретико-пізнавальну концепцію релігії, німецький філософ ви­ходить за межі кантівського редукування сутності релігії до етики, хоча одночасно і приймає проведений І. Кантом поділ на богослу­жбову релігію та «релігію в межах лише розуму». Водночас можна побачити, що гегелівська реінтерпретація Євангелія постає як реа­лізація прагнення гуманістів та просвітників до своєрідної ревізії всього накопиченого людством досвіду відповідно до критеріїв розуму. Так, його Icyc має на меті зміну умонастрою, способу ду­мок людини, завдяки чому їй відкривається моральний закон, ко­трий є в «тиші серця» кожного. Відповідно релігія постає як поєд­нання людського і божественного в моральній дії.

РЕЛІГІЯ ЯК ПОЧУТТЯ МОРАЛЬНОГО. Згідно з Гегелем, від природи у людині закладене чуття морального, яке виводить її за межі чуттєвого існування. Філософ водночас піддає критиці формалізм кантівської етики, що дозволило йому прийти до ідеї повноти життя, протилежністю якій якраз і є кантів­ський моральний закон розуму.

Гегель стверджує, що релігія - це піднесення конечного (об­меженого) життя до безконечного, їх поєднання. Але у Гегеля жива єдність конечного та безконечного не обмежується чуттєвим ста­ном (як у Шлейєрмахера), а включає і розумове споглядання ко­нечним (людиною) безконечного (Бога). Отже, за Гегелем, релігія - це усвідомлення єдності конечного (людини, суспільства) та безконечного (Бога) відповідно як єдності часткового, одиничного із всезагальним.

Сутність релігії у Гегеля не вичерпується лише мораллю. Ва­жливим у справі релігії проголошується не просте слідування мо­ральному принципу, а жива єдність божественного та людського у виконанні божественного закону, яка досягається за допомогою пе­реживання, а не простого завнішнього підкорення божественному авторитету. На цій основі ним окреслюється епістемологічний зміст релігійного переживання.

Отже, Гегель спрямований на таке розуміння релігії, коли остання постає як особлива сфера пізнання людиною божественного в собі.

Відтак розвиток гегелівського розуміння етичного відбувався разом із розвитком питань теорії пізнання, формуванням його вчен­ня про діалектичний характер буття. Мораль не є у Гегеля прос­тим регулятивним принципом індивідуальної діяльності, а вико­нує важливу функцію подолання позитивних норм богослужбової релігії. В цій ідеї проявляється активна соціальна позиція, яка є характерною для ранніх праць німецького філософа.

ВИОКРЕМЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНИХ ФОРМ РЕЛІГІЇ. Гегелю також належить величезна для того часу спроба осмислити історію релігійних вірувань як єдиний закономірний процес. В основі процесу розвитку релігійних вірувань, на його думку, лежить поняття релігії.

Гегелем в творах цього часу виокремлюються суб’єктивна, об’єк­тивна, народна, приватна, позитивна та природна релігії, на основі яких він надалі розвиває своє розуміння суб’єктивного та об’єктив­ного духу, духу народу та позитивності релігії. Детально аналізу­ючи кожну з цих форм, Гегель водночас показує, що вони є моме­нтами релігії як такої. Тому-то одна й та ж релігія може мати протягом свого історичного розвитку різні вияви. Так, християнст­во лише з часом поступово набуває рис позитивності. Гегель під­дає критиці не християнство взагалі, як стверджували марксист­ські дослідники, а ті його риси, що є згубними для людської особи­стості.

ВИТЛУМАЧЕННЯ РЕЛІГІЇ У ФРАНКФУРТСЬКИХ ПРА­ЦЯХ. У працях франкфуртського часу Гегель розкриває істо­ричний характер релігії. Зокрема, він пише про еволюцію образів вияву Бога й водночас демонструє особливу значимість індивіда в історичному процесі. Гегель вперше виразно ставить питання про індивіда, який живе в суспільстві, включений в сус­пільні відносини, належить до церкви як однієї з соціальних структур. При цьому проблема моралі у нього вже відходить на другий план, її місце займає епістемологічний компонент релігій­ного.

Любов тлумачиться філософом як принцип розвитку життя, оскільки вона передбачає єднання спочатку розділених багатома­нітних життєвих форм. Але, з іншого боку, любов як суб’єктивне почуття, згідно з Гегелем, долає замкнутість окремого індивіда, ви­ражаючи суб’єктивне в об’єктивній формі, що й є для філософа в цей період релігією.

Відповідним чином у релігії, як у вищій формі любові, пере­творюється й соціальна дійсність. Релігія є таким живим єднанням в любові суб’єкта та об’єкта, в якому розкривається сутність, засві­дчується, що чисельність індивідуальностей та чисельних форм про­явів життя пронизує один Дух.

ЙЄНСЬКИЙ ПЕРІОД ГЕГЕЛІВСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ. Йєн- ський період є проміжною ланкою між раннім Гегелем, захопленим морально-теологічною проблематикою, та його філософською сис­темою, представленою в «Енциклопедії філософських наук» (1817).

Особливим чуттям, на якому, за Гегелем, базується релігія Но­вого часу, є відчуття того, що «сам Бог помер». Для німецького філософа смерть Бога - не просто переживання богозалишеності або відчуття в самому характері природи «втраченого Бога» (Б. Паскаль), а екзистенційна подія, коли людина усвідомлює смерть самого Абсолюту. Гегелівський зміст цієї фрази відрізняється від того, що мав на увазі Ф. Ніцше, коли так само писав про смерть Бога. Ніцше наголошує на тому, що це ми вбили Бога, який, по суті, і був народжений слабкістю людини.

У Гегеля ж Бог сам «віддає себе знищенню», оскільки це са­мознищення є моментом становлення Абсолютного, моментом бут­тя Бога. Якщо Бог є мертвим, то це означає, що саме нескінченне стало скінченним, внаслідок чого скінченне відкривається у своїй тотожності з нескінченним. Відтак тема смерті Бога в філософії Гегеля виражає напруженість процесу становлення духу, лише момент, а не результат становлення.

Аналіз йєнських праць німецького філософа дає можливість зро­бити висновок, що Гегелем послідовно елімінуються риси онтологі- зації скінченного, істиною скінченного проголошується нескінченне. Внаслідок цього релігія, як індивідуальне уявлення духу, виступає у нього водночас і станом самопізнання духу. Останній розвивається в історії, переходячи від стану «недосконалої релігії» до «абсолютної релігії» й є наявною в суспільстві як духовна спільнота, церква.

11.2.