ПРОБЛЕМА СУБ’ЄКТА У «ФІЛОСОФІЇ ДІЯЛЬНОСТІ» Й. Г. ФІХТЕ

• Поставлені 1. Кантом проблеми першим у німецькій філософії на­магався вирішити Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.). Він народився в сім’ї ткача і вже з дитинства повинен був працювати біля верстата.

Фіхте повертає діалектичному акту, розірваному кантівським поді­лом реальності на «феноменальний» і «ноуменальний» світи, належну ці­лісність і тим самим неперервність. Принцип автономії волі Канта, згід­но з яким практичний розум сам дає собі закон, перетворюється у Фіхте на універсальний початок всієї його системи. З принципу практичного ро­зуму — свободи — він прагне вивести теоретичний розум — пізнання природи. Пізнання - лише підлеглий момент єдиної практично-моральної дії. Отже, філософська система Фіхте базується насамперед на визнанні активної практично-діяльної сутності людини.

• Вихідним пунктом філософії Фіхте є теза про автономність «Я».

Термін «Я» є виразом «нашої духовності взагалі», воно є його «чис­тою діяльністю». Будь-яка діяльність передбачає не тільки її носія, але й

предмет, який йому протистоїть. Тому «нє-Я» — другий принцип науковчення. Іншими словами, «Я» — теза, «не-Я» — антитеза, запере­чення. Третій принцип вчення про науку є діалектичною єдніс­тю тези і антитези, синтез «Я» і «не-Я», тотожність суб’єк­та й об’єкта.

«Вибір філософської системи визначається тим, що ти сам за людина, бо філософська система не мертвий посуд, який можна відкладати або брати за бажан­ням; вона одушевлена душею лю­дини, яка володіє нею».

Й. Фіхте

За вченням Фіхте, з «чисто­го >> «Я >> повинна бути виведена не тільки форма знання, а й весь його зміст, отже, природний світ; тобто з діяльності «Я» пояснюється вся повнота реальності; весь світ, що оточує людину, становить «не-Я». У процесі освоєння «Я» - «не-Я» досягається його тотожність із собою. Але воно не може бути досягнуте впродовж обмеженого часу, а є ідеалом, до якого протягом усього історич­ного розвитку прагне людство.

Конкретизуючи поняття «Я», Фіхте вважає, що, з одного боку, «Я» - це конкретний індивід з притаманною йому волею і мисленням, а з другого, «Я» — це людство в цілому, тобто абсолютне «Я».

Сучасники відзначають: найбільшою складністю у Фіхте є те, що він залишає дух спостерігати самого себе в той час, коли він діє. «Я» зобов’язане робити спостереження за своїми інтелектуальними діями в той час, коли воно виконує їх. Думка підслуховує себе саму в той час, як вона мислить, стаючи все зрозумілішою і зрозумілішою, поки нарешті не буде зовсім готова. Ця операція, іронізували сучасники, нагадує мавпу, яка, си­дячи біля вогню, варить у мідній каструлі свій власний хвіст.

• Моральне завдання людства, вважає Фіхте, — це перетворення природи і суспільства. Людина повинна зробити природу і суспільство ідентичними з собою, зі своєю внутрішньою природою самоусвідомлюючої істоти, яка здатна перебороти умови своїх спонукань, інстинктів. Стосовно

«Удосконалення самого себе через вільне використання впливу на нас інших і вдосконалення інших шляхом зворотної дії на них як на вільних істот - ось наше призначення в суспільстві».

Й. Фіхте

природи моральним завданням людини є знищення початкової природної визначеності предме­тів і пристосування до тих пред-

меті в таким чином, щоб стало

наочним те, що вони є дзеркаль­ним образом людини, на яких вона залишає свій «слід». Завдя­ки цьому вона позбавляється смер­ті, оскільки через дію переходить межі людського індивіда і продовжує себе в наступних поколіннях.

Стосовно суспільства Фіхте виходить з ідеї, що в історії повинна конкретно реалізуватися та ж рівність, яка належить людям, бо кожна людина «сама в собі мета».

Тенденція до взаємного впливу або «суспільне спонукання» (спонукан­ня до ідентичності щодо інших) прагне не до субординації, а до координа­ції, тобто до конкретної рівності, взаємності. Це і є мета історії.

• Заслуга Фіхте як філософа полягає в тому, що він поєднує пізнання і природу, людину і світ. Свідомість розуміється як динамічне утворення, в якому відчуття, сприйняття, образотворчість вважаються нижчим ступе­нем реалізації основної тенденції до рефлексії самого себе або самосвідо­мості. «Я» в своєму розвитку до саморефлексії не може зупинитися на відчуттях і сприйняттях, воно повинно їх перебороти в самосвідомос­ті. Розвиток свідомості Фіхте розуміє в постійній взаємодії з «не-Я», тоб­то зі сферою зовнішнього досвіду. Крім того, Фіхте розвиває філософію «активної сторони», тобто рефлексію практичних відношень «Я» із зовніш­ньою реальністю.

7.4.