Громадянська катастрофа ХХ століття

Трагічний парадокс: інтелектуальний продукт західноєвропей­ського мислення, що його експортували в Україну більшовики, не зро­бив Європи ближчою. Навпаки, нагромаджені в українському минуло­му громадянські норми взаємин, стосунків і подекуди відносин, були зруйновані, а коріння громадянських осередків, громад та організацій вирване дощенту.

Авторитарна організація більшовицької влади розпочалася з ор­ганізації жорсткої вертикальної системи відносин, що передбачали узалежнення, субординацію, послух і покору. "Залізна дисципліна" стала основою партійних стосунків і джерел більшовицької етики всьо­го суспільства. Відданість начальнику, якого призначав вищий партій­ний орган, ставала для членів організації формою честі і запорукою просування до влади. За таких умов природними стають підлабузниц­тво, догідництво і доноси. Останні розглядаються як норма комуністи­чної етики, яка служить лише "справі пролетаріату" і стоїть на сторожі у боротьбі проти ворогів народу, "гадів контрреволюції", якими "ки­шить" навколишнє суспільство. Про "підступність буржуазії", недовіру до "націоналістів", злочинні наміри селянства оповідатимуть усі офі­ційні засоби більшовицької інформації й пропаганди. Тема недовіри до людини, яка ще не є комуністом чи не бажає ним бути, стає провідною в літературі а носії комуністичних переконань та ідей поширюють її на повсякденні людські взаємини. Складається щільний дискурс підозри, недовіри, ворожості й підступності навколо благородної ідеї - визволи­ти людство з "буржуазно-капіталістичного рабства", зробити людину вільною.

Досить швидко комуністичний дискурс, витоки якого містяться в абстрактних текстах Маркса і Леніна, приносять самостійні плоди. Не лише мільйони неосвіченого народу проймаються його символами, ко­дами і сенсами згідно з його настановами починають сприймати світ і діти.

Маємо справу з дискурсивним обумовленням комуністичної дик­татури, чинники якої містяться в марксизмі-ленінізмі. Проте значно складніше і цікавіше було б простежити її джерела в Росії. Чи випадко­во те, що історично комунізм почався з Росії? Існує велика спеціальна література про соціально-культурні передумови більшовизму в аспекті дискурсивних джерел. Комуністична влада в Росії осідлала готову со­ціально-етичну леґітимацію на обмеження добровільних спонук пове­дінки людини в суспільстві. Звично було триматися не за свободу, а за підданство - "самодержавіє, православіє і народность".

Відомий свого часу вчений правознавець і громадський діяч Б. Кістяківський, аналізуючи у 1908 р. проблему інтелігенції і право­свідомості, писав: "Байдужість до прав особи, що переходить іноді у ворожість, не лише посилилася, але й набула відомого теоретичного виправдання" в особі російських народників і, зокрема Н. К. Михай- ловського. "Свобода - велика і спокуслива річ, але ми не хочемо сво­боди..., - говорить Н. Михайловський і додає, - я твердо знаю, що ви­словив одну з найінтимніших і "задушевних" ідей нашого часу.

До розлогого цитування я звернувся з причини вельми великої актуальності порушених ще на початку ХХ ст. проблем для України і не меншого впливу, який вони мають і донині. (Вплив на Україну здій­снювався через посередництво влади й інтелігенції, а не прямо через означений етичний дискурс). Насилля, здійснюване більшовицько- комуністичною владою, виявилося цілком узгоджене з можливостями сприйняття такої влади саме в Росії, соціальна свідомість якої залиша­лася поза дискурсом етики свободи.

Особливо насильницькою, руйнівною і немилосердною більшо­вицька практика була в Україні, яка тривалий час була змушена поді­ляти з Росією спільну державну долю. Українське суспільство зберіга­ло відносну автономію щодо тиску державної влади, оскільки було на 86 % сільським з власними звичаями сільського самоврядування і культурного життя в громадах. Перебуваючи в межах традиційної культури, український селянин ніколи раніше не зазнавав такого тота­льного насильства, яке звалилося на нього із колективізацією і куль­турною революцією в 1928 р. Радикальні зміни запроваджували не лише на соціально-політичному рівні влади - селян змушували змінити взаємини, розуміння, бачення і сприйняття людини і світу.

Річ в тім, що після комуністичного загарбання влади нурт само­врядного життя знову перемістився в селянське середовище. Звідси перманентно ініціювалися виступи проти зазіхань влади. Поза тим сільські громади продовжували брати активну участь у спільних спра­вах будівництва доріг, гребель, ставків, сільських хат-читалень, побу­дові лазень, організації вечорниць-досвідків, весілля, ритуальних ока- зіях. Староста переобирався кожні рік-два і звітував перед громадою. „Приклади громадянського суспільства в українських селах 20-х років включають селянські інституції ритуалізованої (обрядової) або полі­тичної, або комерційної діяльності. У кожному випадку люди доброві­льно об'єднуються, щоб брати участь у певній діяльності на основі рів­ності", - наголошується у поважному дослідженні Вільяма Нолла^[735].

10.2.4.