Відповідальність за власні почуття

Кожен із нас повинен брати відповідальність за власні почуття. Це твої почуття. Вони належать тобі. Аристотель стверджує, що дії кожної людини виходять з її характеру, і цього нікому не уникнути, але в певному розумінні дії також є добровільними, тому що ми самі сформували власний характер, тобто ми частково створили або сформували самих себе^[422].

Звичайно, ми не можемо вибирати, що нам відчувати. Ти не можеш просто вирішити не почуватися самот­нім, внаслідок чого проблема відразу зникла б, як роса під сонячним промінням акту твоєї волі. Феноменологічно почуття — це те, що відбувається з нами, і часто вони суперечать тому, чого прагнемо. Але ти можеш вибрати, наприклад, бути присутнім у соціальній ситуації, незважаючи на викликані нею незручності. Ти можеш намагатися змінити своє сприйняття подібних ситуацій, свої очікування щодо інших людей, а також свою прив’язаність до них. Ніхто не здатен виконати цю роботу замість тебе. Самот­ність сприймається нав’язаною ззовні як результат незадовільного соціального середовища, яке не відповідає потребам особи.

Отже, не можна з певністю стверджувати, що са­мот­ні повинні по-іншому ставитися до себе і свого оточення. Чи не буде це «звинуваченням жертви»? В такому випадку самот­ня людина захоче сказати словами Морріссі з The Smiths у пісні How Soon Is Now:

You shut your mouth

how can you say

I go about things the wrong way

I am human and I need to be loved

just like everybody else does^[424]

Біль самот­ності — це біль недостатнього визнання.

У мене немає відповіді на питання, чому ти самот­ній. Я розповів трохи про соціальні обставини і психологічні властивості, які збільшують імовірність самот­ності, але ти сам повинен визначити їхнє значення саме для тебе і причини, що в основі твоєї самот­ності. Можливо, частина матеріалу, поданого в цій книжці, допоможе в коригуванні твого самоусвідомлення. Можливо, ти помічатимеш, що причини твоєї самот­ності насправді не ті, про які ти думав. Самот­ність сприймається такою, що викликана причинами ззовні, тому що середовище не відповідає потребам у прив’язаності. Та, можливо, ти побачиш, що тобі притаманна певна риса, котра допомагає формувати подібне сприйняття, що твої очікування від фактичної прив’язаності занадто високі, що ти не достатньо довіряєш, що ти надто егоцентричний або занадто критично сприймаєш самого себе та інших у соціальному контексті.

У багатьох випадках буде доречно сказати так: ти самот­ній не тому, що одинокий; ти одинокий через те, що самот­ній. Проте таке твердження може сприйматися несправедливим щодо самот­ніх і варіантом звинувачення жертви.

Між твоїм сприйняттям самого себе і тим, як сприймають тебе інші, завжди буде прогалина, і це слід усвідомлювати. У своїх думках і своєму досвіді ти присутній так, як ніколи не зможе бути присутньою жодна інша людина. У цьому й полягає самот­ність; більшість людей досвідчує її мало не весь час, але вона також може суттєво пригнічувати. Отже, парадигматичний досвід самот­ності полягає не у відсутності інших, а в тому, що серед інших особа почувається відчужено. Наша потреба в дружбі та любові є вираженням потреби подолати це відчуження, бути пов’язаними з іншими людьми, які, принаймні частково, здатні зрозуміти те, що ми думаємо, і відчути те, що ми відчуваємо, і не лише тоді, коли ми самі розповідаємо про наші думки і почуття, а тому що вони дійсно знають нас. Ці інші не обов’язково повинні схвально сприймати наш стан, але повинні розуміти, звідки беруться наші думки і почуття, і визнавати їх як вираження нашої суті та нашого сприйняття світу. Йдеться про особливу форму безпосередності між двома людьми, і це найближчий спосіб подолати ту самот­ність, з якою ми стикаємося упродовж життя.

І водночас існує стільки всього, чим ми не можемо поділитися. Самот­ньою є смерть. Твоя смерть є лише твоєю. Паскаль пише: «Безумці ми, якщо віднаходимо супокій у товаристві наших ближніх, які ще нещасніші за нас і безсиліші.

І прийде той день, дійдеш до межі ти

Із серцем розбитим від втрат у житті,

Бо близьких нема, тих, хто міг би зігріти,

Збагнеш, що помер у самот­ності й ти.

[Переклад Лариси Панок]

Ті, кому ти небайдужий, не обов’язково мусять покидати тебе. Коли помирав мій батько, ми весь час були з ним. Ми знали, що повинно статися, і провели багато ночей, допізна розмовляючи про це. Ніхто з нас не міг померти замість нього, але ми були разом із ним. До самого кінця ми дарували одне одному близькість і розраду, як продовження всього, що ми пережили разом. Проте батько знав, що саме він помре.