Соціальна доцільність ідеї в інноваційному циклі технології

Думка про зв’язок технології з ідеєю імпліцитно, неяв­но міститься у міркуваннях багатьох дослідників і лише інколи висловлюється явно, але, на жаль, фрагментарно і принагідно. Спеціально і докладно на цьому зв’язку, наскільки можна суди­ти з опрацьованих джерел, ніхто з авторів не зупинявся.

Розуміння гносеологічного змісту ідеї дає змогу встановити її зв’язок з розвитком наукової теорії, з одного боку, та її тех­нологічною об’єктивацією за соціальною потребою, з іншо­го (Muratova, 2017). Наукове знання, що отримало форму ідеї і навіть доведене до прикладної розробки — то ще не іннова­ція. Технологічна імплементація ідеї є нелінійним соціальним процесом, далеким від автоматизму. Шлях від ідеї до розробки і зрештою до серійного виробництва продукту і його масового споживання, або від лабораторії, від винаходу — invention до впровадження у наше життя — innovation може бути складні­шим, ніж шлях до самого винаходу. У цьому інноваційному циклі виникає маса різних перешкод і перепон, серед яких, напри­клад, проблема подолання інноваційного рубежу, або так звана «дилема інноватора», яка виникає, коли винахідники або автори відкриттів виявляються останніми, хто заздалегідь бачить або припускає, на що здатні їх творіння у соціальному плані.

Зарубіжні та вітчизняні автори, що зробили науковий вне­сок у розвиток теорії інноваційної діяльності, як-от Д. Бессант, П. Друкер, К. Павітт, М. Портер, Д. Тідд, Л. Гнилянська, Л. Анто­нюк, О. Лапко, Р. Патора, А. Поручник, В. Савчук, Н. Чухрай та ін., розглядають інновацію як «прибуткове використання ідей, вина­ходів у вигляді нових продуктів, послуг, організаційно-технічних і соціально-економічних рішень виробничого, фінансового, комер­ційного характеру» (Гнилянська, 2011, с. 177). «У структурі техніч­ної діяльності першою стадією буде винахід, потім — проектуван­ня, в ході якого ідеальна модель втілюється в робочих кресленнях, конструювання — матеріальне втілення винаходу в технічному при­строї і, нарешті, промислове освоєння і впровадження у виробни­цтво» (Онопріенко, 2011, с. 15).

Життєвий цикл інновації визначається як проміжок часу від зародження ідеї до зняття з виробництва інноваційного продукту, реалізованого на її основі. У єдності та послідовно­сті взаємопов’язаних процесів і стадій створення нововведен­ня ключова роль належіть ідеї. Для розкриття цієї ролі важ­ливо врахувати такі релевантні моменти: по-перше, ідея — це форма віддзеркалення зв’язків і відношень явищ і процесів об’єктивної реальності, а водночас соціальних потреб і запитів, яка має тенденцію до об’єктивації в технології; по-друге — висно­вок І. Канта про те, що основна функція ідеї як специфічної фор­ми мислення — це досягнення вищого синтезу знання; по-тре­тє — положення Ґ. В.Ф. Геґеля про вираження об’єктивної істини у найвищій формі розвитку знання — в ідеї, яка підсумовує усе попереднє знання у поєднанні з практичною реалізацією його в дійсності. Необхідно інтегрувати означені моменти як розро­блені в історії філософії незалежно один від одного. Відособле­ність кожного з них і абсолютизація у їх окремості нерідко при­водили до гіпертрофії, і як наслідок — викривлення їх взаємної залежності та кореляції.

Переосмислення фундаментальних положень, вироблених в історії філософської думки, здійснюється продуктивно і кон­структивно, якщо пізнання береться діалектично — у його роз­витку, суперечностях і єдності з історичним розгортанням соціально-практичної діяльності людини. Саме при такому мето­дологічному підході уможливлюється розкриття не лише місця ідеї у русі мислення до наукової теорії та істини, але й перехід її у дійсність через об’єктивацію у технології, яка соціально імпле- ментується.

Українська дослідниця Л.В. Рижко звертає увагу на те, що роз­виток технологій є соціальним процесом. «Не лише мегатехно- логії впливають на суспільство, культуру, а можливо навіть біль­шою мірою, в певних випадках суспільні потреби, культурні уявлення, ціннісні настанови формують способи і напрямки реа­лізації технологічних практик у сучасних суспільствах, стимулю­ють появу одних технологій і блокують розвиток інших» (Рижко, 2016, с. 295). Щоб розгорнути цю думку, скористаємося прикла­дом з розробки ідей у сфері створення нових матеріалів.

У гонку по створенню колись неможливих, нових матеріалів сьогодні включаються не лише компанії, але і держави. Вони фінансують спеціальні проекти, щоб мати шанс вирватися впе­ред. В останній програмі Євросоюзу щодо фінансування науки — «Горизонт 2020» — на проект «Графен» виділено і млрд євро. У дослідження графену вкладають кошти і найбільші компанії Samsung и IBM, Sony, Intel. Адже по-справжньому нові техноло­гії — це майже завжди нові матеріали. Не дивно, що цілі етапи в історії людства розрізняють за ними: кам’яне, мідне, бронзо­ве, залізне століття. Якби люди не навчилися використовувати в електроніці кремній, комп’ютери досі так би і залишалися гігант­ськими лічильними машинами на лампах і реле. Тому можна ска­зати, що ми живемо в кремнієвому, а не силіконовому, як мож­на було подумати, столітті.

Що ж такого складного у виробництві? Річ у непередбачувано- сті: при нарощуванні масштабів вкрай складно врахувати всі фізич­ні, хімічні та інші чинники, доки не запустиш реальний конвеєр. Це відчули на собі компанії, які побудували заводи для вироб­ництва нанотрубок, і багато хто з них провалився, як корпорація Bayern. Декому пощастило більше, наприклад, невеличкому під­приємству Axial, яке зараз поставляє вуглецеві нанотрубки в сві­тових масштабах. Тому в історії розвитку цієї технології тепер є етап, який так і називають: розчарування і крах ілюзій, коли вже відмовляються інвестувати в масштабування технологій. Він йде слідом за етапом «провал».

Якщо так складно і ризиковано вкладати кошти в новий мате­ріал, то він взагалі може залишитися лише в статусі відкриття чи винаходу. Не завжди вдається довести до масового виробництва зразки нових матеріалів. Словом, кращий матеріал — це не той, навколо якого багато шуму, і не той, у якого найнесподіваніші властивості. Новий матеріал здатний змінити суспільну реаль­ність, лише якщо він доступний для масового впровадження, а зна­чить — може застосовуватися багатьма способами в різних тех­нологіях. Саме такі матеріали залишають свій слід в історії, як пластик або карбон.

Враховуючи це, науковці спробували придумати новий, надій­ніший спосіб винаходити нові матеріали. Традиційний підхід влаштований так: створюється проект, вивчаються роботи попе­редників, планується експеримент, робляться прогнози синте­зу з властивостей нового матеріалу. Потім — проводяться дослі­ди, отримується речовина, вивчається. Якщо вчені домоглися потрібного результату, настає час писати статті або реєструвати відкриття.

Якщо бажано отримати матеріал з певними властивостями, вче­ні шукають такі фізичні та хімічні структури, які створювали б ці властивості або/та процеси, які допоможуть їх синтезувати. Але створювати з нуля майже завжди складніше, ніж, наприклад, ком­бінувати вже наявні структури, як у композитних матеріалах, які є поєднанням двох або більше компонентів, але мають такі вла­стивості, яких не має жодний з компонентів окремо. Наприклад, карбон: вуглеводневі нитки і смола окремо мало на що годять­ся, але разом — хоч сноуборд роби, хоч обшивку космічних ракет.

Проте у композитів виявили серйозні недоліки: вуглеплас- тик непередбачувано руйнується під дією так званого міжша- рового зсуву. Тому виникла ідея нанокомпозитів — матеріалів, у яких є всі переваги композитів, але відсутні їх недоліки, тому що їх скріплення набагато надійніше — на рівні атомів. Тоб­то науковці наближаються до збирання матеріалів, щоб отри­мати деяку задуману структуру з атомів. І за таким методом сьогодні вже працює група вчених з лабораторії мікроскопії департаменту енергетики національної лабораторії Ок-Ріджа, яка збирає своєрідний нано-конструктор за допомогою сканую­чого електронного мікроскопа.

Наскільки складним є шлях від розробки ідеї до її імплемен­тації та практичного функціонування проілюструємо наступною інноваційною проблемою. Близько 2013 р. науковці зі Швейцар­ської технічної школи у Цюріху розробили метод створення акус­тичної левітації. Він ґрунтується на тому, що за допомогою тиску звуку можливо подолати гравітацію, що діє на досить легкі пред­мети. Акустичні хвилі здатні чинити на невеликі легкі об’єкти дію достатньої сили, щоби вони зависали у повітрі у непорушному ста­ні. Вперше про існування такої сили людям стало відомо у 1934 P- Стійке положення об’єкта, що має вагу, у стоячій акустичній хви­лі отримало назву акустичної левітації. Завдяки створенню сто­ячої хвилі між джерелом звуку і відбивачем швейцарським вче­ним вдається утримати, перемісти й обернути у повітрі невеличкі об’єкти. Але їх розробка поки що далека від масового виробництва і суспільної затребуваності.

Зрозуміло, науковці намагаються знайти практичне застосу­вання для цього методу. Наприклад, акустичну левітацію зби­раються використовувати для транспортування невеликих тіл, на кшталт рідких ліків, а також для безконтактного поводжен­ня з небезпечними хімічними речовинами. Сучасні спеціалісти за допомогою сили хвиль вже можуть змусити об’єкт переміщу­ватися у повітрі або здійснювати плавні обертання. Швейцар­ські дослідники застосували цей метод для перемішування кра­пель рідини в повітрі. Крім того, за його допомогою їм вдалося ввести молекули ДНК в окремі клітини. І хоч у майбутньому акус­тична левітація обов’язково буде приносити людям користь у сус­пільному масштабі, але поки що її принцип дає змогу створюва­ти здебільшого незвичайні та цікаві іграшки, подібні до рідкого левітатора — LeviZen. На сторінці даного проекту повідомляєть­ся, що 882 спонсора пообіцяли 182 935 $, щоб допомогти втілити цей проект у життя (LeviZen — Levitate water, 2019).

На цю проблему звертає увагу також О.М. Самолдін, який вва­жає найбільш слабкими стадіями життєвого циклу інновацій початкові, тому що «перед розробкою нового продукту не перед­бачені стадії попереднього дослідження як позитивності самої інновації, так і готовності потенційного ринку до її подальшого прийняття. Можна навести чимало прикладів продуктових ново­введень, які так і не отримали путівку в життя» (Самолдин, 2015, с. 128). З погляду прецесійного підходу Самолдін виділяє і деталі­зує як початкові (ранні), допроектні етапи життєвого циклу інно­вацій генерацію і фільтрацію ідей. «Після того, як інноваційна ідея згенерована, вона повинна пройти стадію відбору або, іншими словами, показати позитивність майбутньої інновації як в органі­заційно-технологічному, так і в маркетингово-ринковому аспек­тах. Цей етап представляється необхідним, хоча деякі автори його заперечують і переходять відразу до етапу розробки» (Самолдин, 2015, с. 128). З погляду маркетингового підходу, інноваційна ідея дає змогу осмислити «можливості реалізації майбутньої іннова­ції в аспектах кадрового, технологічного, інформаційного, органі­заційного та фінансового забезпечення створення інноваційного продукту» (Самолдин, 2015, с. 129).

Як зазначає H. Віг, дебати про суть технології концентруються навколо трьох концепцій — «інструменталізм», концепція «авто­номної технології» та «соціальний детермінізм» (контекстуальний). Останню концепцію обстоюють передусім історики техніки і соці­ологи, які доводять, що технологія не є нейтральним інструмен­том для вирішення проблем, але є виразом соціальних, політичних і культурних цінностей. В технології втілюються не тільки тех­нічні судження, але більш широкі соціальні цінності та інтере­си тих, хто її потребує, проектує і використовує (Wig, 1988, с. 14). Цю позицію розвиває у своїх роботах також X. Сколімовські. На думку В.М. Розіна, три центральні ідеї цього дослідника є вкрай важливими. А саме: «техніка є феномен, який породжує трансфор­мацію реальності, передбачає нове розуміння, як самої реально­сті, так і знання і, по суті, є складовою і детермінантою соціаль­ної реальності» (Розин, 2005). Але на думку Розіна, лишається непроясненим механізм такої дії техніки. Втім, цей механізм не розкривається і в інших соціально-детерміністичних концеп­ціях. У книзі Д. Єфременка наводиться багато прикладів цих кон­цепцій з настільки ж цікавими, як і у X. Сколімовські, твердження­ми, з якими хотілося б погодитися, але вони потребують розкриття способу зв’язку техніки з соціальними реаліями. Як зазначає автор, з 1980-х рр. «розвиток техніки розглядається вже не як еволюцій­ний або квазіеволюційний, але скоріше як соціальна конструк­ція або соціальне формування техніки» (Ефременко, 2002, с. ш). Соціальне трактування техніки дав також Л. Мамфорд у роботах «Техніка і цивілізація» і «Міф машини». Він витлумачив різні види техніки як соціокультурні винаходи, а розвиток техніки як віддзеркалення соціальних зв’язків, культурних уявлень і органі­заційних принципів. Отже, висвітлимо далі деякі деталі та склад­ники цієї соціальності.

У попередніх розділах було аргументовано, що технологія не є ані застосуванням техніки, ані застосуванням науки, ані тим й іншим разом, сумарно узятими. Вона інтегрує їх у себе як ціле, нерозривну єдність, на певному рівні своєї генералізації, інсти- туалізації, концентрації, централізації та соціального оформлен­ня в результаті механізації, індустріалізації, утворення світової економіки і світового ринку. Щоб відбулася технологізація нау­ки і техніки, спочатку відбувається технізація науки і сцієнтифі- кація техніки, усвідомлюються шляхи їх соціального спрямуван­ня і розвитку. «Промислова революція дала величезний стимул науковій діяльності. Її результати у свою чергу знаходять техніч­не застосування. Починається історія взаємозв’язку інженерної і наукової діяльності. Для кінця XVIII і майже всього XIX століть характерна тісна співпраця у діяльності інженерів та вчених» (Оно­пріенко, 2011, с. 18).

Технологічний тип знань — це не просто «знання про техніку». І це також не лише так звані «технічні науки». Це — «особлива форма науково-практичних знань про ефективні методи перетво­рення якихось об’єктів, і передусім самої діяльності, її технології, для досягнення певних цілей управління. На відміну від звичай­них наукових знань, як от знання типу “що”, технологічні знання є знаннями типу “як”» (Князев, 1990, с. 47). І додамо — як досягти тої чи іншої соціально зорієнтованої цілі, суспільно визначеної мети.

Проте технологія й досі серед більшості методологів, епістемо- логів, істориків, філософів науки і техніки вважається похідною від науки. Поширена думка, що вона не має незалежного методоло­гічного статусу, а те, що робить її науковою, є результатом засто­сування різних наук, зокрема, природничих, тобто вона розгляда­ється як технічна імплементація наукового знання. Таким чином, наукова частина технології може бути розкладена на спеціальні науки, як-от фізика, оптика, хімія, електромагнетизм, соціологія, історія, економіка тощо.

Але дедалі зростає число тих дослідників, які спростову­ють такий підхід, оскільки він розходиться з фактичним історич­ним розвитком технології. За X. Сколімовські, технологія не є наукою у тому сенсі, що основні методологічні чинники, які обу­мовлюють прогрес технології, значно відрізняються від факторів, що обумовлюють зростання науки. Таким чином, ідея технічного прогресу як протилежного науковому прогресу, повинна розгля­датися більш ретельно. Дану позицію поділяють також і багато інших дослідників (В.К. Циммерлі, Фр. Рапп, П. Яніх, Г. Рополь, Р. Інхетвен та ін.), про що йшлося у попередньому параграфі.

X. Сколімовські доводить, що логіка технологічного прогре­су є відносно автономною і становить ключ до розуміння техно­логії. «Без усвідомлення технологічного прогресу не існує осмис­лення технології, і немає мови про філософію технології. Спроби, спрямовані на редукцію технології до прикладних наук, не здатні сприймати специфічну проблемну ситуацію, властиву технології. Хоча у багатьох випадках певні технологічні досягнення, дійсно, можна пояснити фізикою або хімією, іншими словами, мож­на бачити, що вони ґрунтуються на чистій науці, але не слід забу­вати про те, що спершу проблема була не пізнавальною, а техніч­ною. У пошуку вирішення технічної проблеми здійснюється запит до того, що називається чистою наукою. Наші процедури надзви­чайно вибіркові. З безлічі багатьох можливих каналів досліджень вибираються лише деякі. Проблеми, таким чином, досліджуються не з огляду на посилення знань, але з урахуванням розв’язання тех­нічного завдання. Якби це робилось не з метою вирішення дея­ких специфічних технологічних проблем, то багато властивостей фізичних тіл ніколи б не розглядались, і багато теорій, включених пізніше до корпусу чистої науки, ніколи б не були сформульова­ні» (Skolimowski, 1966, р. 373)∙ У цьому міркуванні важливо виді­лити, на мій погляд, такі ключові поняття логіки технологічного прогресу, якими оперує дослідник: «проблемна ситуація», «пізна­вальна проблема», «технічна проблема», «розв’язання технічно­го завдання», «технологічна проблема», «теорія науки» та ін. За їх допомогою узагальнюється і розкривається відносно автоном­ний технологічний розвиток, з’ясовуються моменти його перетину з наукою чи технікою. Коротко кажучи, розв’язання технологіч­них проблем і завдань не досягається лише науковими засоба­ми і походять вони часто також не з науки чи техніки. Проблема завжди є соціально насиченою, суспільно зорієнтованою, імплі- цитно чи експліцитно вона виявляє певне коло людських потреб, цілей та інтересів (Тощенко, 2011). Стосується це і такої логічної форми, як ідея, що буде показано далі.

Для обґрунтування даної тези звернімось передусім до фактів, наприклад, з історії електроніки та космічної фізики. Так, розвиток комп’ютерів призвів до заміни ламп транзисторами. При розроб­ці транзисторів через виявлення специфічних властивостей та їх дослідження було встановлено низку законів, що регулюють пове­дінку напівпровідників, які ніколи не могли бути сформульовані в іншому випадку. Ще один факт — проблема стомлення металу. Як і багато інших явищ, що стосуються поведінки твердих речовин у космосі, вона ніколи не могла би бути досліджена, і теорії, що випливають з цього, ніколи не могли би бути встановлені, якщо б це не було потрібно людям для побудови надзвукових літаків і між­континентальних ракет. Якщо згадати атомну фізику, то в Ман- хеттенському проекті плутоній (елемент, який не був знайдений як такий у природі) повинен був синтезуватися, конструюватися в процесі створення атомної бомби. Таким чином, «в певному сен­сі наука, тобто чиста наука, є лише слугою технології, чарівницею, що обслуговує технологічний прогрес» (Skolimowski, 1966, р. 374).

Технологічний розвиток орієнтується на соціальні завдання і здійснюється разом із суспільно-історичним прогресом і сам певною мірою каталізує виникнення і конституювання наук і тех­нічних рішень, потрібних для людей. Але у більшості досліджень автори зупиняються на взаємозалежності у вирішенні наукових і технічних проблем і не зважають на соціальну спрямованість їх взаємодії у виробленні технологічної ідеї та шляхів її суспільної імплементації.

Так, Б.І. Пружинін обмежується висновком: «на початку XX ст. дослідники науки констатували, що наука стала слугува­ти техніці. І річ не у тільки тому, що науку стали застосовувати до вирішення технічних проблем, але також у тому, що сама техні­ка стала задавати їй завдання і тим самим стала керівним моти­вом розвитку науки» (с. 135).

Деякі науковці називають сучасну інтеграцію науки і техні­ки терміном «технонаука» (Бруно Латур, Девід Харві та ін.), узви­чаєним у міждисциплінарному співтоваристві дослідників науки і техніки. Він «дозволяє схопити... гібрид відкриття та винаходу. Термін технонаука говорить нам про те, що наука є не об’єктивним знанням про світ, а скоріше інновацією. Інноваційний продукт — це такий продукт, який виграє в конкурентній боротьбі на ринку в силу того, що надає суспільству нові можливості для вирішен­ня якихось нових суспільних завдань» (Столярова, 2012). Цим поняттям позначається: єдність вирішення технічних і наукових знань або їх єдність як двох компонентів однієї дисципліни; опо­ра на науку для вирішення технічних проблем; застосування тех­нічних знань для вирішення наукових завдань тощо. Інколи цим поняттям позначають глобальну людську технічну діяльність, зна­ряддя праці та інструменти виробництва у їх системному зв’язку. У такому значенні технонаука включає у себе історію застосуван­ня людиною засобів виробництва, починаючи від раннього роз­витку основних засобів для полювання, сільського господарства, зокрема тваринництва і аж до ядерних — енергетики, біотехно- логії, робототехніки, комп’ютерної техніки тощо. Більш поши­реним і вичерпним значенням терміну «технонаука» є застосу­вання сучасних наукових методів у виробництві, запроваджене в основному в Європі протягом XVII і XVIII ст. Воно ґрунтується на тому, що сфери науки і техніки пов’язані між собою і зрощу­ються разом, а також соціально підтримуються і стають потужни­ми за допомогою матеріальних (нелюдських) мереж, тому потре­бують технологічної інфраструктури, щоб розвиватися надалі. Співпраця десятків тисяч вчених та інженерів з сотень країн сві­ту за участю політологів, соціологів, екологів, економістів вважа­ється характерною рисою технонауки.

Як зазначає відомий російський дослідник В.Г. Горохов, у техно- науці наукове дослідження, по суті, завжди супроводжується тех­нологічним процесом, який вже опосередкований певною теорі­єю, на основі якої побудована, наприклад, певна вимірювальна система, з її математичними уявленнями. В.Г. Горохов показує, що дослідження часто ініційоване деяким інженерним завданням, має проектну форму і по суті є проблемно орієнтованим дослідженням.

Таку особливість можна простежити у сучасній нанотехноло- гії, яка вважається одним з найяскравіших репрезентантів техно­науки. Її демонструє процес хімічного наноскладання транзисто­рів з вуглецевих нанотрубок з метою отримання більш складної наноструктури. Головною проблемою тут виявляється забезпе­чення з’єднання окремих нанотрубок у наносхему і візуалізація даної наносхеми для вимірювання вхідних і передавальних харак­теристик отриманого нанотранзистора (Roth & Kern, 2008). Отже, у даному разі дослідницька проблема детермінована інженерним завданням, оскільки транзистор як важливий компонент електро­нної промисловості, у даному випадку становить одночасно і об’єкт наукового дослідження. Для досягнення ще більшої мініатюриза­ції, що диктується фактично соціальним замовленням, потрібно і надалі розробляти нові технології і матеріали, серед яких одни­ми з найбільш перспективних вважаються транзистори, виготов­лені з вуглецевих нанотрубок.

«Транзистори з вуглецевих нанотрубок виготовляються різними способами. При цьому приєднання нанотранзистора з нанотрубок, сконструйованих і функціоналних на нанорівні, до мікросхем, у які вони включаються як основні елементи, і самих нантрубок між собою, є не тільки серйозним інженерним завданням, але водночас і науковою проблемою. Складним інженерним завданням є ство­рення електродів, що з’єднують нанооб’єкт з мікрооб’єктом — кон­тактною площадкою традиційної мікросхеми. З’єднання вуглеце­вих нанотрубок між собою у певну функціонуючу наносхему також є виключно складним інженерним завданням» (Roth & Kern, 2008). Вирішення цих завдань неможливе без наукової складової, що вид­но з такого опису знайденого інженерного рішення даної пробле­ми хімічним шляхом за допомогою «самоскладання». Оскільки на нанорівні неможливо оперувати з макро- і навіть мікроінстру- ментами, то потрібен такий інструмент, який змушує нанотрубки самоорганізовуватися у задані просторові структури. «Щоб з’єд­нати між собою вуглецеві нанотрубки, їх хімічно функціоналізу- ють, тобто штучним шляхом їм надають певної функціональної спрямованості, надають деяких властивостей, які перетворюють їх з функціонально нейтральних у функціонально визначені, напри­клад, електропровідні. З цією метою в їх стінки штучно вводять атоми або дефекти. Для з’єднання нанотрубок використовують­ся радикали, які починають діяти як зв’язувальна молекула. Ска­нуючий силовий мікроскоп у даному наноексперименті є засобом і наукового дослідження, і одночасно виготовлення містка як між нанотрубками, так і між нанотрубками та електродами» (Roth & Kern, 2008, рр. 90-91).

Інший спосіб з’єднання нанотрубок з мікроелектродами засно­ваний на використанні силового електронного мікроскопа (Ahmed, 1991), який при цьому одночасно виконує функцію візуалізації нанотрубок і створення такого роду сполук. У скануючому електро­нному мікроскопі функцію променя світла виконує потік електро­нів, що випускаються з електронної гармати. Цей потік управляєть­ся низкою лінз і відхиляючих пластин. При цьому такий скануючий електронний мікроскоп перетворюється зі складного експеримен­тального приладу на промислову установку «Nanowrierer» елек­тронно-променевої літографії для виробництва наноструктур.

Таким чином, «технонаука намагається зрозуміти і використо­вувати принципи, що лежать в основі природних процесів. Сучасні уявлення про наукову теорію стають все більш близькими до розу­міння технонауки як свого роду технічної теорії або технічно імпле- ментованої теорії. У сучасній технонауці відмінності між ними май­же повністю знімаються, бо природничо-науковий експеримент стає невіддільним від проектування, а результати такого роду дослі­джень спрямовані одночасно як на пояснення і передбачення ходу природних нанопроцесів, так і на конструювання нових штучних наноструктур» (Горохов, 20iιa).

Але згідно з іншою позицією, це два самостійні види діяльно­сті: наукова діяльність здійснюється у рамках виробництва знан­ня, а інженерна — у межах розробки форм і способів його тех­нічного і технологічного використання. М.В. Онопріенко пише з цього приводу: «Інженерна і наукова діяльність — це різні сфе­ри практики. Перша з них є духовною діяльністю у сфері матері­ального виробництва і функціонує в його рамках на основі науки і досвіду самого матеріального виробництва. Друга відділяєть­ся від сфери матеріального виробництва і починає виконувати функцію вироблення знань про навколишній світ» (Онопріен­ко, 2011, с. 18).

Таким чином, численні автори наполягають на відмінності тех­нологічного прогресу від наукового. Це розрізнення вони обґрун­товують тим, що прогрес як спосіб існування науки є результатом постійного теоретичного вдосконалення та зростання запасу нау­кових знань. Розвиток наукових теорій, їх критика і уточнення, уза­гальнення, деталізація або спрощення і т. п. має на меті поглиб­лення наявного і отримання, продукування нового знання. Прагнення до знань і до наукової істини було і залишається най­важливішою метою науки, що робить її деякою мірою нейтраль­ною у технічному і соціально-етичному плані. Науковці критично і ретельно досліджують побудовані теорії, підвищують винахідли­вість і суворість їх перевірок і обґрунтувань, щоб дізнатись, яким чином вони можуть стикатися з реальністю і стикуватися з нею. Що б не казали операціоністи і конвенціоналісти різних напрямів, наука віддзеркалює реальність. Вироблення знань та прагнення до істини можливі лише за наявності самої реальності. З такого погляду, сама ідея наукового прогресу містить дослідження реаль­ності та розробку більш глибокої теорії, що дає людині можливість зрозуміти цю реальність об’єктивно.

Щодо технології, то буде завузьким погляд на неї як на ще один інструмент для дослідження реальності, потрібний для роз­ширення знань та здобуття наукової істини. Звідси починають­ся значні відмінності між наукою і технологією. Якщо у науці досліджується даність, наявна реальність, то силами техноло­гії людина створює реальність відповідно до своїх цілей і про­ектів. На думку прибічників розрізнення технології та науки, ці два види реальності не є однаковими, не є двійниками. Інакше кажучи, в науці представлена реальність, якою вона є у її власно­му бутті, у наявності; результати наукових досліджень фіксують факти і розробляють теоретичні аналоги «того, що є». «В техно­логії ми виробляємо артефакти; ми постачаємо засоби для кон­струювання об’єктів відповідно до наших вимог. Одним словом, наука турбується про те, що є, технології — про те, що має бути» (Skolimowski, 1966, р. 375).

Підкреслимо, що згідно з таким трактуванням, технологія зорі­єнтована відповідати передусім соціальним вимогам, суспіль­ним потребам і запитам. Тому її розвиток проявляється у здатно­сті людини виробляти все більш і більш диверсифіковані об’єкти з більш цікавими для людей функціями, дедалі ефективнішим способом. Особливістю технологічного прогресу є і те, що він, на додаток до виробництва нових об’єктів, забезпечує засоби для виготовлення «кращих» об’єктів такого ж виду. У «кращому» можуть бути передбачені різні характеристики: більша надій­ність чи потужність, або вища міцність чи чутливість, якщо це є для об’єкта потрібного і суттєвою ознакою, або пришвидшен­ня виконання тої чи іншої функції, або деяка комбінація перелі­чених властивостей. Окрім зазначених критеріїв, технологічний прогрес досягається за рахунок скорочення часу, необхідного для виробництва заданого об’єкта, або через скорочення витрат на виробництво. Отже, ще два важливих критерії саме технологічно­го прогресу, на відміну від наукового, — це скорочення витрат чи скорочення часу, або поєднання обох, при створенні об’єкта дано­го виду. Під «технологічним об’єктом» тут мається на увазі кожен продукт, вироблений людиною для виконання певної суспільно визначеної функції.

Отже, критерії технічного проґресу не можуть бути прямо пере­несені чи навіть адекватно переведені у критерії наукового прогре­су. І навпаки, критерії наукового прогресу не можуть бути вираже­ні в термінах критеріїв технічного прогресу. Якщо буде зроблено величезне технологічне вдосконалення і водночас ніякого відкрит­тя чи внеску наука при цьому не досягне, то все ж таки воно ста­не кроком у технічному прогресі. З іншого боку, для чистої науки не має значення, чи використовуються її відкриття, чи ні, важли­ве те, скільки те чи інше відкриття додає людству знання, наскіль­ки воно сприяє розумінню світу. Але важливо підкреслити, що їх єднання та інтеграція зумовлені соціальними завданнями і сус­пільно-історичними чинниками.

Проведене розрізнення не означає ізоляції або відриву нау­ки від технічного розвитку. Адже можна дослідити, яким чином через досягнення технічного прогресу часто також здійснюється науковий прогрес і при цьому реалізується соціальний запит чи інтерес. Разом із тим слід зазначити, що науковий прогрес, у свою чергу, здатен сприяти і справді полегшувати, навіть пришвидшу­вати технічний прогрес. Коли з’являються відкриття у чистій нау­ці, незалежно від того, наскільки абстрактними вони є спочатку, рано чи пізно їм знаходиться своє технологічне втілення. Ці мір­кування дають підстави зробити висновок про їх взаємозалежність, а саме: ні науковий, ні технічний прогрес не може бути досягну­тий сам по собі, автономно. У просуванні технології відбувається просування науки; а у розвитку науки — прогресування техноло­гії. Але кожного разу ця взаємодія є конкретно-історичною і соці­ально визначеною.

І все ж, на думку X. Сколімовські, з метою дослідження взаємо­відношення між ними, результативніше «проаналізувати ці два види прогресу окремо, особливо тому, що науковий прогрес часті­ше розглядається автономно і трактується у ключі пояснення при­роди та росту науки. Якщо нам дозволено відокремити науковий проґрес від технологічного проґресу при вивченні природи науки, то ми можемо так само дозволити відокремлення технічного про­гресу від наукового при розгляді природи технології» (Skolimowski, 1966, р. 376). Обґрунтовуючи цю методологічну позицію, він вва­жає досить показовим той факт, що навіть у таких зрілих і видат­них філософів науки, як К. Поппер, немає нічого кращого ска­зати про технологію, ніж прирівняти її до правил обчислення. Сколімовські цілком справедливо констатує, що ні К. Поппер, ні якийсь інший авторитет у філософії науки не опікувався ідеєю тех­нічного прогресу, а їхні зауваження щодо технології, коли вони вважають зручним згадувати про неї, є досить різкими і далеки­ми від дійсності.

На мою думку, важливим у цьому питанні є розуміння того, що наука і техніка, відповідно до своєї специфіки, інтегруються у єдиному науково-технічному прогресі завдяки соціальним лан­кам і суспільним чинникам. Якщо ядро наукового прогресу мож­на виразити просто як прагнення до знань, то менш простою є відповідь щодо технологічного розвитку, враховуючи різноманіт­ність критеріїв, якими вимірюють прогрес технологій. Але якщо взяти уніфікований, загальний для них усіх, або єдиний спосіб, яким вони можуть бути репрезентовані, то технологічний про­грес можна було б описати як рух до універсалізації виробництва і соціального буття.

X. Сколімовські виділяє ефективність виробництва об’єктів дано­го виду як загальний критерій прогресу технології. Він зазначає, що крім спеціальних формул для підрахунку ефективності дій певного виду людської діяльності (наприклад, наука про управління), існує загальна теорія ефективної дії для всіх видів діяльності, обраних для аналізу, — праксеологія (термін вперше використав у 1890 р. Альфред Еспінас). Детальніше вона розроблена польським філосо­фом Тадеушем Котарбінським. Розвиток праксеологїї пов’язаний із діяльністю австрійської школи економіки і, особливо, з робота­ми Людвіга фон Мізеса, який поєднав соціологічні та економічні підходи у дослідженні суспільства (Зорин, 2010). В Україні прак- сеологією займався Євген Слуцький. У цій теорії за критерії ефек­тивності беруться практичні цінності, за якими оцінюються люд­ські дії, при цьому їх відрізняють від естетичних чи моральних.

У будь-якому разі, вважає Сколімовські, слід враховувати, що свідомо, чи ні, але прогрес технології, який означає поліпшен­ня показника ефективності принаймні в якомусь одному аспек­ті, досягається через побудову соціально зорієнтованих прак­тичних моделей. Зазвичай, така модель припускає певні втрати в ефективності для досягнення більш суттєвих і соціально прийнят­них результатів. Іноді доводиться аналізувати, наскільки доско­налим і бездоганним є обчислення прибутків і витрат, а іноді — економії часу чи безпеки у певній практичній моделі. На думку дослідника, характеристика технологічного прогресу як прагнен­ня до ефективності потребує від філософа технології включати вивчення праксеологічних аспектів та вивчення практичних моде­лей у своє дослідження. Теорія організації просто непридатна для цієї мети через її обмежений масштаб. «Прогрес сучасних техно­логій набуває дуже складної форми, що потребує інтеграції гете­рогенних чинників, а також встановлення ієрархії рівнів. Нареш­ті, важливим є збільшення показників ефективності, але шлях до цього збільшення є багатоканальним та багаторівневим. Тради­ційні теорії організації не в змозі впоратись із цією складністю, але праксеологія може» (Skolimowski, 1966, s. 377).

Він робить спробу знайти конкретні моделі (паттерни) техноло­гічного мислення, що робляться для деяких галузей техніки, але не поширює їх на технологію у цілому. Виявити ці моделі та роз­крити їх логічну форму Сколімовські намагається у менш склад­них сферах технології на основі виявлення деяких структур або схем мислення і подальшого з’ясування тих способів, за якими вони працюють.

Для прикладу він бере майстерність спостереження, яке є не уні­версальним, а специфічним і вибірковим для кожної даної галу­зі або предмету. Кожного разу, коли спостереження відіграє важ­ливу роль у науковому дослідженні, це вибіркове контрольоване спостереження спрямовується на сприйняття деяких виділених об’єктів та їх конфігурацій, але при цьому нехтує іншими. Спостере­ження, втім, є не лише процесом сприйняття, але передбачає також певне концептуальне мислення. Деякі типи спостережень невід’єм­но пов’язані з мисленням у певних категоріях. Специфічні галузі діяльності як зумовлені, так і водночас обумовлюють специфічні способи мислення, розвивають категорії та дотримуються кате­горійного апарату, за допомогою якого вони можуть найкращим чином виражати свій зміст і за допомогою яких вони можуть про­гресувати. Одна річ — слідувати за процедурою, а інша — бути в змозі зрозуміти і вербалізувати суть цієї процедури або, іншими словами, виконати процедуру, наприклад, вимірювання, та бути здатним осмислити її у категоріях та формах думки, потрібних для цього.

Або, наприклад, при аерозйомці місцевості та картографуванні у геодезії специфічною для мислення є домінанта точності вимі­рювання. Врешті-решт категорія точності лежить в основі мірку­вань навіть у випадку, коли вирішують, який з двох або трьох мето­дів зйомки є найбільш економічним або найбільш ефективним. Певна річ, економічні вигоди іноді можуть мати першорядне зна­чення, але у будь-якому разі зменшення точності має бути припу­стимим. Інколи узгодження критеріїв може означати зменшення вартості, часу або витраченої праці, але при збереженні домінан­ти необхідної точності. Таким чином, стисло: мислити геодезич­но — це думати в категоріях точності, підсумовує X. Сколімовські.

Стислі форми думки мають ту перевагу, що вони фіксу­ють для мислення якийсь один важливий елемент як домінант­ний, але задля лаконічності вони певною мірою нехтують інши­ми елементами і тим самим є спрощенням досліджуваного явища чи процесу. Те ж саме з даною раніше короткою характеристи­кою геодезичного мислення. Це аж ніяк не єдиний вид мислення, який виконує геодезист. Це навіть не панівне мислення з точки зору його фактичного значення. Але мислення з точки зору точ­ності є доцільним для геодезичної зйомки. І це означає, що прак­тик зйомки буде кращим практиком, якщо він усвідомлює специ­фіку геодезії і якщо він буде постійно і послідовно застосовувати свої знання у своїй практиці. І це також означає, що дослідник з геодезії буде кращим, якщо він постійно пам’ятає, що геоде­зія націлена на прогресивне підвищення точності вимірювання. Крім того, розуміння історії геодезичних досліджень допоможе йому зрозуміти специфіку геодезії. Таким чином, виявлення пат- тернів, моделей, категорій, специфічних для певної технологіч­ної галузі, є важливим логічним завданням для розуміння моде­лей мислення, вважає X. Сколімовські. Але, на мою думку, треба при цьому спеціальну увагу приділяти соціальним нормам, стан­дартам тощо, характерним для суспільства конкретно-історичних часів, а також враховувати соціально-економічні фактори, вимоги корисності, естетичні смаки епохи, її пристрасті та відрази, худож­ні уподобання тощо.

Адже при розробці та будівництві автомобілів, токарних вер­статів, консервних відкривачів або міжконтинентальних балістич­них ракет чисто технічні аспекти взаємопов’язані як з естетичними, так з і утилітарними аспектами. Технологічне явище не збігаєть­ся з чисто науковим чи технічним явищем і не може бути повні­стю проаналізовано з точки зору природничих і технічних наук. Соціальний контекст, економічна структура суспільства, соціаль­ні звичаї і потреби, політичні чи естетичні уподобання — всі вони визначають технологічний феномен і певною мірою детерміну­ють його характер.

Узагальнимо цей розгляд так. У XXI ст. технологія еманси­пувала себе у відносно автономну практичну і когнітивну сферу. Існує багато зв’язків між наукою, технікою і технологією, але не слід помилятися, вважаючи цю систему зв’язків відношеннями залежності. Плідним тут є розуміння історії технологічного роз­витку в єдності з соціальним прогресом. Технологічний прогрес є соціально доцільним. Технічні та наукові елементи його вписані у соціально-економічні рамки крупних історичних періодів, через що критерії краси, корисності, соціальної затребуваності, еконо­мічної ефективності тощо входять до діяльності з проектуван­ня і створення технологічних процесів і продуктів. Тому структу­ра технології набагато складніша, ніж уявляють методолог науки чи філософ техніки.

Технологічно мислити означає думати в категоріях і поняттях, специфічних не лише для даної наукової чи технічної дисциплі- ни/галузі тої чи іншої історичної доби, тобто оперувати їх спеці­альними логічними формами. Це означає розкривати у формах думки соціальний розвиток і конкретно-історичне зростання даної дисципліни/галузі у його контексті. У цьому зв’язку X. Сколімов- ські підкреслює: «категорії, специфічні для різних галузей техно­логії або, в більш загальному плані, специфічні для різних галу­зей дослідження, — це не ті, якими все закінчується, а скоріше ті, з яких все починається. Вони є ключем до розуміння соціальних завдань і висунення ідеї» (Skolimowski, 1966, s. 380). Рефлексію категорій технологічного мислення і діяльності він розглядає лише як епістемологічний опис технології, що не враховує ще певні соціальні та історичні змінні, які не можна виміряти об’єктивно для всіх епох. Чим більший їхній вплив, тим складніше віднови­ти спосіб мислення, властивий для технології. Дослідник також зазначає, що жодна загальна когнітивна чи епістемологічна тео­рія, у тому числі філософія науки не розглядає достатньою мірою окреслені питання.

Продовжимо міркування у цьому руслі та розглянемо соціаль­ну доцільність ідеї у циклічному русі технологічних інновацій на етапі розв’язання певної теоретичної чи практичної проблеми у суспільно-історичному контексті.

Якщо виходити з абстрактно-початкового визначення ідеї як віддзеркалення дійсності та форми розвитку знання, то вона виявляється суперечливою. З одного боку, ідея є думкою, фор­мою мислення, логічним вираженням ідеального, а з іншого — вона вироблена суспільною людиною у пізнанні як теоретичний вияв об’єктивності, даної у практиці за конкретної історичної доби як відповідь на певні соціальні проблеми і запити. Ця суперечність є джерелом гносеологічної дослідницької проблеми, при вирі­шенні якої на різних історичних ступенях розвитку думки філо­софи кидалися у крайнощі або однобічного суб’єктивізму, або ж однобічного об’єктивізму (онтологізму) в трактуванні природи ідеї. У першому випадку, ідею вважали лише суб’єктивною фор­мою людського усвідомлення дійсності; у другому — її визнавали особливою метафізичною сутністю, істинним абсолютним буттям поза думкою людини.

Ці полюси зазвичай гіпостазувалися у їх протиставленні, а всі концепції ідеї та полеміка щодо них обертались навколо цих край­нощів. Спроби пов’язати та інтегрувати обидва моменти (думку і об’єктивність), будучи непослідовними, призводили, як прави­ло, до зісковзування на якусь одну з цих сторін суперечності. Зв’я­зок між цими полюсами встановлюється лише через соціальні фор­ми, зв’язки і практики. Таке опосередкування дає змогу уникнути як суб’єктивізму, так і об’єктивізму за рахунок виявлення суспіль­но-історичного процесу походження і розвитку ідей, та осмислити ідею як суб’єктивну думку з конкретно-історичним об’єктивним змістом. «Причому мова тут іде не про емпіричне розуміння ідеї, коли остання зводиться до фіксації простого результату досвіду. Ідея якісно відмінна від безпосередніх досвідних даних, навпаки, вона прагне їх подолати, бачить далеко за їх межами.... Між іде­єю і досвідом багато ланок опосередкування. Але ідея, що омину­ла досвід, не має доступу в об’єктивний світ. Хиткість раціоналіс­тичної концепції пояснюється саме тим, що в ній ідея ізолюється від досвіду» (Копнин, 1963, с. 50).

Треба зазначити, що у сучасній гносеології та епістемології пере­хід від масиву наукових фактів та емпіричної бази даних до теоре­тичного рівня дослідження розглядається як суперечливий про­цес виходу за їх межі через формулювання наукової проблеми і надалі — через формування гіпотези. Емпіричний базис науки є не сумою або індукцією, а суперечливою, проблематичною у сво­їй множинності єдністю первинного знання, яке продовжує своє узагальнення і розвиток за допомогою теоретичних форм, тобто через вихід за свої рамки в сферу понятійного мислення, логіки побудови і перевірки гіпотез, вирішення проблем, ініційованих соціально-практичними чи науково-теоретичними чинниками. На початку даного підрозділу вже наголошувалась та ключова роль, яку відіграють у логіці технологічного прогресу проблемно орієн­товане дослідження, проблемна ситуація, розв’язання технічного завдання, технологічна або конструкторська проблема, інженерне завдання, проектна форма експерименту і та ін. Але їх і досі роз­глядають у межах лише епістемології, не враховуючи їх соціаль­ного наповнення і націляння (Ардашкин, 2012).

Отже, якщо розглядати діалектику пізнавального процесу, у яко­му людиною здійснюється вічне і нескінченне наближення мис­лення до об’єкту, але результат ніколи не є збігом з об’єктом, то це наближення завжди є соціально зорієнтованим та конкретно-істо­рично визначеним певними суспільними потребами, інтересами, способами діяльності, культурними цінностями і запитами. Ідея у цьому процесі не є копією, двійником, дзеркальним відбитком від­дзеркалюваного. Вона дає віддзеркалення — у виникненні соціаль­но-практичних суперечностей, усвідомленні, пошуку та здійснен­ні їх рішень. Отже, об’єктивності змісту думка набуває через діалог, полеміку, розходження думок, спілкування, зіткнення інтересів сво­єї доби, тобто у русі понять, схопити який під силу лише логіці тео­ретичного мислення на основі діалектики (Муратова, 2013, 2014). Таке мислення вплетене в універсальний розвиток, єдність усіх мате­ріальних та ідеальних речей через суспільно-історичну практичну діяльність конкретних історичних соціальних спільнот, груп, і вже з неї є виведеним, концентрованим у понятійній формі думки.

Теоретичне пізнання отримує об’єкт у формі соціальної потре­би, у всебічних суспільних відносинах (взаємодіях і зв’язках), дово­дить його усвідомлення до поняття і подальшого розвитку в логіці понять і міркувань з метою вирішення якоїсь проблеми, отримання відповіді на те чи інше висунуте часом питання. Задля цього думка спочатку віддаляється від об’єкта у його наявному бутті, чуттєвій даності та емпіричних проявах, потім сходить у сферу понятійної всезагальності теоретичного мислення і його логічного руху. Тео­ретичне ж поняття дійсно набуває об’єктивності лише тоді, коли воно стає, за гегелівським вислом, «для себе буттям» у практиці. Отже, кореляція мислення з об’єктом є соціально-практичним, сус­пільно-історичним процесом, у якому людські думки крок за кро­ком досягають об’єктивності у поступі від руху об’єкту до виразу його у відповідному понятті, а далі — в логічному розвитку даного поняття у когнітивній формі наукової проблеми, гіпотези, моделі, закону, теорії тощо. І лише коли отримане в результаті цього руху понятійне керівництво до дії соціально санкціонується, консти­туюється у способі діяльності та спрямовується у практику, завер­шується певний пізнавальний цикл — у здійсненні задуму, плану, проекту, а загалом — ідеї.

«Особливість ідеї як форми віддзеркалення дійсності полягає у тому, що вона віддзеркалює не річ чи властивість як вони існують, а розвиток речей в усіх їх зв’язках і опосередкуваннях, тобто дій­сність не просто в її існуванні, а в необхідності та можливості» (Копнин, 1963, с. 52). Ця спрямованість речі до зміни, тенденція переставати бути тим, чим вона є, здійснити можливість стати іншою, перейти у щось (врешті-решт у те, що потрібно людині) схоплюється в ідеї, виражається як задум перетворення, тенден­ція, вектор практичного спрямування процесу змін на можливе і потрібне з позиції соціальної потреби, щоб навмисно отримати намічений і передбачений у намірі результат. Таким чином, в зміні, перетворенні, метаморфозах, переходах від того, якою річ є, до того, якою вона ще не є, але може бути і потрібна людині, в доціль­ності дії, криється об’єктивний зміст поняття «ідея». У цьому ж полягає її технологічна функція. Як з’ясував П.В. Копнін, «ідея схоплює тенденцію розвитку явищ дійсності. Тому в ній віддзер­калено не лише суще, а й належне. Цей момент наявний і в інших формах мислення (наприклад, понятті), але в ідеї він виражений в найбільш чіткій, завершеній формі та становить її призначен­ня» (1963, с. 52). Внаслідок цього ідея входить в технологію як її соціальна доцільність.

«Відобразити дійсність у її необхідності та можливості» (П.В. Копнін) — основна функція і якість людської думки, що набу­ла форми ідеї. Тобто відобразити річ означає не просто встанови­ти, чим є ця річ і якою вона є у реальності, але осягти можливості її зміни, вектори руху, що містяться у ній з точки зору людської проблемної ситуації, потреби, а значить — визначення і досягнен­ня цілі. Мати ідею — це угледіти, схопити ті можливі перетворення і метаморфози, які потенційно містить і уможливлює той чи інший зв’язок чи стан речей, усвідомити і спрогнозувати результати, до яких він може призвести у своїй динаміці. Тим самим ідея роз­криває те, чим та чи інша річ або процес можуть стати для люди­ни і суспільства в силу закономірного об’єктивного розвитку. Усі ці якісні визначення думки містяться в ідеї, тому вона відповідає потребам вирішення певних (соціально та історично визначених) проблем на практиці. Інші форми думки, — підкреслює П.В. Коп­нін, — розвиваючись, прагнуть стати ідеєю, і тим самим вико­нати свою теоретико-пізнавальну функцію. У силу цього можна сказати, що думка — це ідея (усяка форма мислення, принаймні, як майбутній результат свого розвитку містить ідею) (1963, с. 52). Таке рухливе, розвивальне віддзеркалення дійсності передбачає здійснення ідеї. У цьому плані, технологія реалізує перехід від ідеї як задуму до її втілення, імплементації.

Знання у формі ідеї (наукової, технічної, інженерно-конструк­торської тощо) становить перетворювальний проект — осягнення концентрованого розмаїття зв’язків не лише наявних речей та їх властивостей, але й тих, які поки що не існують, але могли би бути, і, можливо, виникнуть в результаті закономірного руху, передов­сім у формі соціально ініційованої доцільної діяльності людини. Тому ідея спрямовує людську дію до цілі, орієнтує практику соці­альних сил у бік рішення тої чи іншої суспільно ініційованої про­блеми. «Діяльність як всезагальне є здатність до формоутворення взагалі. Об’єктивно ця здатність є активністю, точніше, найви­щою формою активності самої природи. Водночас вона є покла­данням суб’єкта як загальної предметності, є виразом відношення суб’єкта до самого себе в цих формоутвореннях і через їх посеред­ництво. У ролі суб’єктивного процесу — і за джерелом, і за цілями — діяльність як загальне відноситься до свої конкретних форм як до засобу» (Князев, 1990, с. 36). Тому ідея, будучи соціально визначе­ною і доцільною, бере участь у пошуку рішень завдань, розв’язанні проблемних ситуацій, цілепокладанні та цілереалізації, здійсню­ючись у практичній діяльності спочатку як її ідеальний момент, а зрештою — як її продукт, результат.

Отже, ідея є особливою, в окресленому значенні, найвищою формою єдності теоретичного і практичного освоєння дійсності, бо через неї відбувається перехід від думки до дійсності у формі соціально-історичної практики. Як форма думки ідея не тотожна формам емпіричного пізнання, і виділяється поміж усіх форм тео­ретичного пізнання і є, на мою думку, ключовою у розвитку тех­нології. Ідея є неначе вершина, пік руху логічного міркування, завершальна фаза теоретизування, що веде до втілення знайде­ного рішення, до його об’єктивації. А технологія є процесом здійс­нення ідеї задля досягнення мети.

«Відмінності між формами пізнання взагалі, ідеї та інших форм мислення зокрема, визначається їх змістом: що, як, до яко­го ступеня повноти і точності віддзеркалений у них предмет, тобто в якій формі існує об’єктивна реальність у їх змісті. Ідея виділяєть­ся серед інших форм саме тим, що в ній відбувається найповніший збіг за змістом думки з об’єктивністю, тобто досягається найпов­ніше і найглибше віддзеркалення дійсності» (Копнин, 1963, с. 53). П.В. Копнін звертає також увагу на такі релевантні моменти в роз­критті змісту ідеї: по-перше, збіг (згода) поняття і об’єктивності; по-друге, ідея є відношенням людської суб’єктивності до відмін­ної від цієї ідеї об’єктивності; по-третє, ідея є процес занурення, заглиблення пізнання, розуму в об’єктивну реальність для підпо­рядкування її владі суб’єкта, пізнання загального у її явищах і про­цесах. У цьому розумінні можна прирівнювати ідею до пізнання взагалі, бо «типове для пізнання взагалі в зрілій та класичній фор­мі є ідеєю, у якій усі характерні моменти пізнання неначе загострю­ються, відкриваються. Ідея є своєрідним гносеологічним ідеалом, до котрого прагне у своєму русі пізнання» (Копнин, 1963, с. 53). Досягнення знання, в якому зміст думки виражає об’єктивність, є метою пізнання, а ідея якраз і є та логічна форма, у якій збіг дум­ки з об’єктивною реальністю набуває найбільшої повноти на пев­ному рівні розвитку пізнання. Отже, в ідеї гносеологічний ідеал як ідеальний образ усього пізнання водночас тяжіє до здійснення, тобто є реальним. І водночас він виявляє свою соціальну природу в єдності та наступності суспільного зв’язку. А оскільки він дося­гається, то перестає бути ідеалом у певному сенсі, але історично виникає знову як ідеал, до якого буде прямувати пізнання у своє­му невпинному русі. Проте ідеалу, у якому б знання досягло свого повного завершення і абсолютного довершення остаточно і украй, не існує. Так, за Е. Гуссерлем, ідеалом науки, тим, що робить нау­ку наукою, є осягнення об’єктивних або ідеальних зв’язків, котрі надають реальним актам мислення однорідне і предметне відно­шення. «Об’єктивний зв’язок, що ідеально пронизує все науко­ве мислення, надаючи йому і, тим самим, науці, як такій, “єдно­сті”, можливо розуміти двояко: як зв’язок речей, до яких у задумі (intentional) належать переживання мислення (справжні чи мож­ливі), і як зв’язок істин, у якому речова єдність набуває об’єктив­ної обов’язковості як те, що воно є.... Зв’язки пізнань в ідеалі від­повідають зв’язкам істин» (Гуссерль, 2000, с. 259). «Споглядання споглядає сутність, як сутнісне буття», і все має «свої “ідеї”, котрі, будучи споглядально осягнуті та фіксовані, роблять мож­ливим абсолютне пізнання» (Гуссерль, 2000, с. 707).

Думка про ідею як досконале знання в історії філософії часто розроблялась в межах метафізики, а також в ідеалістич­них системах, що або зумовлювало висновок про абсолютну недо­сяжність такого ідеалу, або вело до вчення про абсолютне знання. З діалектичної точки зору, об’єктивність змісту знання досягаєть­ся в ідеї дискретно — тобто досягає вищої точки на даному етапі чи рівні розвитку науки, який триває далі, — як континуальний. У такому розумінні, вважає Копнін, під ідеями ми маємо розумі­ти «такі результати пізнання, які визначають облік науки даного часу». «В них у концентрованому вигляді виражені досягнення нау­кового пізнання» (Копнин, 1963, с. 55). І саме для певної конкрет­ної історичної і соціальної стадії ідея є найвищим рівнем повно­ти і об’єктивності пізнання, бо містить прямування і наближення до практичної реалізації, до матеріального втілення, об’єктивації знання за допомогою суспільно-історичної практики в її науково обґрунтованому здійсненні. На мій погляд, це є суттєвим для роз­витку технології. У кожний даний суспільно-історичний момент, у певному соціумі гносеологічним ідеалом ідею робить досягнен­ня таких об’єктивних результатів, котрі можливо втілити в реаль­ність, практично досягти, і таким шляхом змінити образ самого соціального буття.

Отже, з точки зору діалектики як філософської теорії розвит­ку гносеологічний ідеал у формі наукової ідеї розвивається у соці­альному русі, тобто є минущим у певному конкретно-історичному визначенні. Досягнувши певних результатів, на які спромогли­ся наукова теорія і суспільна практика, що визначають зміст іде­алу, пізнання рухається далі, а суб’єкт прагне ще більшої повно­ти і об’єктивності знання. Суперечність ідеї людина сприймає як єдність спокою, що проявляється для мислення як впевненість і переконаність, з якою людина творить, з тим неспокоєм, який у цьому творенні знову викликається і долається як розходжен­ня думки з об’єктом.

Отже, рушієм розвитку ідеї, як і будь-якої логічної форми пізнання, є її змістовна суперечність між суб’єктивним і об’єк­тивним, теоретичним і практичним, що соціально опосередкову­ється у суспільно-історичному розвитку. З кожним кроком руху ця суперечність знаходить практичне здійснення і водночас теоретич­не поновлення через виявлення нових сфер пізнання, бо людські поняття суб’єктивні у своїй абстрактності та відірваності, але об’єк- тивні в цілому: в процесі, русі, тенденції, підсумку, витоках. Тобто ідея не зупиняється, не костеніє, не абсолютизується у кожному пункті або інтервалі руху, тому не гине як наукова думка з вирі­шенням практичних завдань своєї історичної епохи, а зберігаєть­ся, як відносне в абсолютному русі. У кожній наступній ідеї через заперечення форми знімається в окремий змістовний момент її попередниця, чим забезпечуються змістовне збагачення і акуму­ляція ідей. У цьому наступництві здійснюється розвиток. При цьо­му суб’єктивність як соціальна визначеність ідеї долається у цьому процесі так само, як і зберігається в ньому, триває в активнос­ті людської свідомості, думки, що прагне здолати відрив ідеї від об’єкта і шукає засобів об’єктивації, соціальної імплементації ідеї.

Прикладом може слугувати ідея відбору (природного і штучно­го) у еволюційній біології, яка досі розвивається як наукова ідея і дає практичний матеріал для розуміння циклічності розвитку ідей, який тепер прийнято називати інноваційним циклом.

Поміж інших форм інтелектуальної діяльності ідея вирізняється своїм особливим зв’язком з практичною дією. У формі ідеї знання досягає такого ступеня зрілості та соціальної оформленості, коли усвідомлюються шляхи його практичного використання і умож­ливлюється його функціонування у людській діяльності. Для цьо­го об’єктивний зміст знання має усвідомлюватися, а людина мати змогу на основі наявних технічних засобів втілити його у життя. Адже ніяка найдосконаліша техніка не допоможе практично реа­лізувати беззмістовні чи суб’єктивістські ідеї. Так само і навпаки: коли знання досягло стадії практичної реалізації, а технічні засоби для цього ще не створені, то імплементувати його також неможли­во. На думку П.В. Копніна, першою передумовою реалізації знан­ня, його переходу в об’єктивну реальність є міра зрілості та об’єк­тивної змістовності самого знання. «Через практику одна форма об’єктивності — об’єктивність знання — перетворюється в іншу — об’єктивну реальність. Причому, чим знання об’єктивніше за своїм змістом, тим воно ближче до практичної реалізації. Тому необхід­но з’ясувати у якій саме формі знання досягає найвищої об’єктив­ності», — пише він (Копнин, 1963, с. 88-89).

Окремо взяті поняття і судження абстрактні у своїй суб’єктив­ності, що долається у процесі їх розвитку через створення рухли­вих форм систематизованого знання, яке організовується навколо ідеї, виражаючи і розкриваючи її. «Тому з гносеологічної сторони

практична діяльність людини є опредметненням ідей. Ідея неначе передує практичному створенню предмета» (Копнин, 1963, с. 89). Насправді ж відношення ідеї і предмета складніше й визначаєть­ся віддзеркаленням явищ і процесів об’єктивної реальності у про­цесі пізнання, причому, не будь-яким, а таким, що є адекватним і прагне цілісності та повноти свого предметного змісту. Якщо ідея схоплює і розкриває закономірності руху свого змісту, то умож­ливлюється його втілення у практичній діяльності людини. Тоб­то спочатку предмет є чимось початковим для свідомості, а потім, навпаки, ідея як щось сформоване стає вихідною для процесу її практичної реалізації. Наявність ідеї тут — передумова практики, яка тепер теоретично обґрунтована.

Як пише В.М. Розін, «техніка — не тільки артефакт, вона є “опо­середкуванням”. Багато філософів техніки пишуть, що техніка є посередник між людиною і природою. Але більш важливо, що тех­ніка є посередник, точніше опосередкування, тобто обхідний шлях і створення засобів, між технічним задумом і його реалізацією. Зга­даймо хоча б історію з винаходом літака. Задум польоту людини склався задовго до того, як вдалося побудувати перший аероплан» (2005). Далі дослідник показує, як цей задум реалізовувався спо­чатку фантазією, уявою, у просторі міфу, потім у проекті літаль­ної машини, махольота, кресленнях і ескізах Леонардо да Вінчі. «Нарешті, в кінці XIX — на початку XX століття інженери вийш­ли на ідеї і розрахунки підйомної сили крила, гвинта і мотора, що і дало змогу створити перші літальні апарати. Інакше кажучи, щоб реалізувати технічний задум (наприклад, літати), необхід­но спочатку створити певний технічний пристрій (крила, махо- літ, літак). Тобто, як опосередкування техніка пов’язує між собою задум і реалізацію і передбачає створення технічного пристрою, що забезпечує цю реалізацію. З точки зору поняття “опосередкування”, технікою є багато речей, які ми зазвичай технікою не вважаємо, наприклад, лічба, свідоме створення армії, суду, науки, виведен­ня нових видів рослин або нових порід домашніх тварин. Дійсно, коли, наприклад, склалися ідея і зразки армії або суду, що відбуло­ся в культурі Стародавнього Сходу і Античності, стало можливим свідомо їх створювати. Армія (суд) — це артефакти, що забезпе­чують реальне соціальне життя, їх створення передбачає органі­зацію і забезпечення (тобто створення технічного виробу), перш ніж їх будувати, має бути прийнято відповідне рішення (техніч­ний задум)» (Розин, 2005). На мою думку, це більшою мірою сто­сується технології, а не техніки.

За цією логікою В. Розін приходить у своїх міркуваннях до визначення ідеї як «соціального проекту», що становить інте­рес з точки зору викладеної тут позиції. Він звертає увагу також «на момент зовсім не очевидний, а саме, що наше розуміння соці­альності — благополуччя, щастя, безпеки, свободи та інше в епо­ху Просвітництва було тісно пов’язане з прогресом природничих наук і заснованої на них техніці та промисловості» (Розин, 2005). У наш час система соціальних зв’язків, інститутів, взаємодій, сло­вом — соціальність є багатократно опосередкованою технологіч­ними процесами: «так, для запуску ракет, необхідно було створи­ти спеціальні пускові установки, двигуни, конструкції, матеріали, паливо. У свою чергу, для їх створення потрібно було розробити інші конструкції і технічні компоненти. Необхідна умова і того і іншого — здійснення досліджень, інженерних розробок, прове­дення експериментів, лабораторних випробувань, будівництво різ­них споруд, організація служб і так далі. В результаті створен­ня ракет призвело до розгортання системи діяльностей, а також складної інфраструктури (були побудовані ракетодроми, де відбу­вався запуск ракет і діяли різні допоміжні служби)» (Розин, 2005).

В. Розін відносить до «соціальної реальності» людську діяль­ність, соціальні системи, інфраструктури тощо (зазвичай саме це відносять до «другої і третьої природи») (2012). Суть цього розу­міння лаконічно сформульована Ж. Бодрійяром: «Люди і техні­ка, потреби і речі взаємно структурують один одного — на краще чи на гірше».

При цьому виникнення, генерування ідей є інтегративним про­цесом і має суспільне, колективне підґрунтя. Відомий німецький філософ техніки Г. Рополь пише про це: «До цих пір, аж до тепе­рішнього часу, навряд чи було зроблено винахід, мета якого не була продумана в колишніх джерелах колективної уяви, перш ніж були розпізнані засоби для її досягнення» (1989, с. 213). Нині «не лише цілі та завдання процесу винаходу, але й самі техніч­ні рішення при здійсненні винаходу приймаються великим колек­тивом інженерів — проектувальників, конструкторів, технологів, дизайнерів. Більше того, до творчого процесу інженерів підключа­ється діяльність економістів, психологів, екологів та інших фахів­ців» (Онопріенко, 2011, с. 17).

Ідея, таким чином, є проектом, начерком бажаної нової «реаль­ності». Наприклад, перш, ніж автомобіль почав рухатися вулицями, він був проектом, ідеєю, але не реальністю. Тільки коли «безкінний екіпаж» покинув майстерню винахідника, стало можливим гово­рити про виникнення нової реальності. Інженер-конструктор Генрі Форд дуже рельєфно виклав інноваційний цикл створення техноло­гії в метаморфозах цієї ідеї у книзі «Моє життя та робота». Почат­ком була ідея безкінного перевезення, яка виникла з соціальних умов, що складалися за часів індустріалізації, а також на базі вже винайденого парового двигуна. З оповіді Форда видно, як ця ідея змінювалась у спробах її практичного здійснення і переформато- вувалась. Спочатку була ідея зробити якусь легку парову машину для оранки, яка працювала б замість коней, — щось типу трактора. Тоді ж йому спало на думку, що таку ж машину можна використа­ти й для транспорту — пересування воза або фургона. «Ідея без­кінного перевезення була тоді поширеною, — пригадує Форд. — Люди мріяли про вози без коней уже багато років — з тих пір, як був винайдений паровий двигун. Але спочатку ідея “транспорту” не здалася мені такою практичною, як ідея зробити машину для важких робіт на фермі, а з усіх сільськогосподарських робіт оран­ка є найважчою. Наші дороги були поганими, і ми не мали звич­ки багато пересуватися» (Форд, 2015, с. 105). За свідченням Фор­да можна зрозуміти, що соціальною визначеністю його ідеї була не потреба пересуватися і мати для цього кращий транспортний засіб, а націленість на позбавлення від невигідного утримання коней у фермерському господарстві та на перекладення виснаж­ливої роботи на машину з паровим двигуном. Але не так сталося, як гадалося. Зацікавленість у тракторі виявилася у соціальному плані не дуже привабливою доти, доки не розширилися горизон­ти суспільного життя фермера. «Однією з найчудовіших особли­востей автомобіля в сільській місцевості виявилося те, що він роз­ширив перспективи фермерського життя», — визнає Форд згодом (2015, с. 105). Але спочатку для селян тоді було само собою зрозу­мілим, що до міста ніхто не їде, якщо в тому нема нагальної потре­би. «Думаю, ми рідко коли вибиралися частіше, як раз на тиждень. У погану погоду навіть і цього не було», — стверджує він. Тому перевага була надана ідеї трактора. «Будучи повноцінним маши­ністом і маючи на фермі досить непогану майстерню, для мене не складало особливих труднощів змайструвати паровий трактор. Під час розробки машини стало зрозумілим, що вона також може бути використана як засіб пересування. Я був цілковито впевнений, що невигідно утримувати коней через затратність догляду і годуван­ня. Очевидним завданням було спроектувати й виготовити досить легку парову машину, щоб котити воза або тягнути плуга. Влас­не моєю всепоглинною метою було передусім створення тракто­ра, щоб перекласти виснажливу роботу плоті й крові фермера на сталь і двигуни. Однак обставини склалися так, що спершу я зану­рився у виробництво дорожніх автомобілів. Я побачив, що людям цікавіше пересування по дорогах, ніж робота на фермах. Справді, я сумніваюся, що легкий трактор зміг би завоювати ферми, якщо б поступово, але впевнено, автомобіль не відкрив фермеру очі на навколишній світ. Але це я вже забігаю наперед. Тоді ж я вирішив, що фермер буде більш зацікавлений у тракторі» (Форд, 2015, с. 105).

Але приступивши надалі до реалізації своєї ідеї, Форд зіткнув­ся з тим, що обрані ним засоби породили конструкторську про­блему. Вирішити її було можливо лише через переосмислення первинної ідеї і деякого пошуку вирішення виявленої проблеми через низку експериментів.

Цікаво, що перша сконструйована машина втілювала ідею Фор­да, але виявилася непридатною для людського використання через небезпечність, що з’ясувалося у її випробуванні. «Я сконструював паровий автомобіль. Котел нагрівався гасом і він розвивав досить велику потужність. Керування давалося легко — за допомогою дро­сельної заслінки це було справді просто. Але котел був небезпеч­ним. Для отримання необхідної потужності двигун повинен був працювати під високим тиском, при тому маючи малі габарити і вагу. Сидіти на паровому котлі з високим тиском усередині справ­ді не зовсім приємно. Щоб зробити його хоча б номінально без­печним, потрібно було наростити масу, яка б звела нанівець усю перевагу високого тиску. Протягом двох років я продовжував екс­периментувати з різними видами котлів — розв’язання пробле­ми двигуна та керування було досить простим — і тоді я остаточ­но відмовився від самої ідеї дорожнього транспортного засобу, який би рухався за допомогою пари (курсив мій. — I. Md-Я знав, що в Англії по дорогах їздить щось на кшталт локомотива, який тягне за собою причепи, тож не складно було б спроектувати великий паровий трактор для використання на великій фермі. Але наші дороги тоді не були англійськими, вони б заглушили або рознес- ли в друзки навіть найважчий і найсильніший транспортний трак­тор. До того ж, робота над великим трактором, який могли б купи­ти всього кілька заможних фермерів, не видавалася мені вартою зусиль. Утім, я не відмовився від ідеї безкінних перевезенъ (кур­сив мій. — І. М.)» (Форд, 2015, с. 105).

Як бачимо, від ідеї створення парового дорожнього транспорт­ного засобу Форду довелось відмовитися через практично вияв­лені перешкоди. І без цього він би не зміг перейти до наступного етапу технологічної інновації. Не відмовившись від ідеї безкін­них перевезень, він зміг повернутися до її втілення згодом. Новий етап полягав у зверненні до наукових знань і відкриттів, а також у визначенні нової інженерної проблеми газового двигуна. Не вистачало ланки можливої заміни освітлювального газу на газ, що утворюється від випаровування бензину. Отже, щоб Форд зміг від­кинути паровий двигун і шукати інший вид рушійної сили, знадо­бився час на експериментування і теоретичні міркування.

«Робота в представництві компанії “Вестінгауз” тільки підтвер­дила мою думку, що пара це не те, що треба для легкових тран­спортних засобів. Ось чому я побув у тій компанії всього лише рік. Великі парові трактори й машини більше нічому не могли мене навчити, а я не хотів витрачати час на те, що ні до чого не приво­дить. Кількома роками раніше — коли ще був учнем — я прочи­тав в англійському журналі “Світ науки” про “безшумний газовий двигун”, який з’явився на тоді в Англії. Думаю, це був двигун Otto (одноциліндровий двигун внутрішнього згорання, який розробив німецький інженер Ніколаус Август Отто в бо-х роках XIX ст.). Він працював від світильного газу, мав один великий циліндр і через те сила імпульсів була уривчастою, а тому потребувала вкрай важкого маховика. Що ж стосується ваги, співвідношення потужності й маси не було навіть близьким до того, яке давав паро­вий двигун, і, здавалося, що використання світильного газу для дорожніх машин було неможливим. Це зацікавило тільки тому, що в мене будь-яка техніка викликає інтерес. Я слідкував за розвит­ком двигунів за публікаціями в англійських і американських жур­налах, які ми отримували в майстерні, і особливо звертав увагу на натяки можливої заміни освітлювального газу на газ, що утворю­ється від випаровування бензину. Ідея газових двигунів аж ніяк не нова, але це була перша спроба вивести їх на ринок. Ці двигу­ни сприйняли радше з цікавістю, ніж з ентузіазмом, і я не можу згадати жодної людини, яка б вважала, що двигун внутрішнього згорання матиме застосування, яке б виходило за рамки досить обмеженого вжитку. Усі мудрі люди впевнилися й надали перекон­ливі докази того, що двигун не зможе конкурувати з парою. Вони ніколи не змогли б уявити, що він зможе здійснити таку стрімку кар’єру. Ось так буває з мудрими людьми — вони настільки розум­ні й практичні, що до останньої коми завжди знають, чому щось не може бути зроблено. Вони завжди знають про обмеження. І саме тому я ніколи не користуюся послугами поважних експер­тів. Якщо б я хотів підступно знищити конкурентів, то підсунув би їм купу найдосвідченіших фахівців. Вони надавали б стільки корис­них порад, що напевне ця компанія ніколи б не спромоглася на виробництво чогось корисного» (Форд, 2015, с. 37-40). Таким був інкубаційний період розробки ідеї двигуна з іншим принципом дії.

«...Газовий двигун зацікавив мене і я стежив за його розвитком, але приблизно до 1885 або 1886 р. тільки з цікавості, доки не дове­лося відкинути паровий двигун, щоб шукати інший вид рушійної сили. 1885 р. я ремонтував двигун Otto в майстернях “Іґл Айрон Воркс” у Детройті. Ніхто в місті нічого про них не знав. Пішла чут­ка, що лише мені під силу розібратися, тож я, хоч ніколи й не мав діла з подібними пристроями, узявся за роботу і виконав її. Це дало мені можливість безпосередньо познайомитися з новим дви­гуном, і в 1887 році я зробив одну чотиритактну модель двигуна Отто, щоб перевірити, чи правильно я зрозумів принцип його дії.... Невелика модель працювала досить добре...» (Форд, 2015, с. 39-40).

Таким був початок роботи з двигуном внутрішнього згорання: «Я працював над газовими двигунами — досліджував, як вони були влаштовані та як працювали. Я прочитував усе, що міг знайти, але найбільше знань отримав на практиці. Газовий двигун — це таєм­на річ: не завжди працює так, як повинен був. У1892 році я завер­шив роботу над моїм першим автомобілем, але тільки наступної весни довів його до задовільного, на мій погляд, стану. Цей пер­ший автомобіль був чимось на кшталт сільського візка. Його дви­гун мав два циліндри...» (Форд, 2015, с. 38-39)∙ Отже, здавало­ся точно відомим, що газовий двигун не має перспектив, і не зможе здійснити таку стрімку кар’єру на противагу паровому. Неможли­во було уявити, що двигун внутрішнього згорання знайде застосу­вання, яке б виходило за рамки досить обмеженого вжитку.

Як видно з опису Форда, процес виникнення ідеї базувався на давно і всім відомих пристроях, але інакше — під кутом зору про­блеми — сприйнятих в інших соціальних умовах і з точки зору потреби у рішенні певного завдання. Але наукове дослідження, як підкреслю він, є обов’язковим етапом на шляху втілення ідеї. «Я вважаю що наш конвеєр — перший у світі. Ця ідея в загаль­них рисах виникла з рухомих підвісних ліній, якими користуються чиказькі різники при розбиранні туш. До цього ми збирали махо­вик магнето звичайним способом. Якщо один працівник виконує свою роботу сам, він може видати від 35 до 40 штук за дев’ятиго- динну зміну, тобто на складання йде близько 20 хвилин. Цей про­цес складання — те, що він робив один, — було розбито на 29 опера­цій. І витрачений час скоротився до 13 хвилин і іо секунд. Тоді ми підняли висоту конвеєра на 8 дюймів — це було у 1914 році — і ско­ротили час до семи хвилин. Подальші експерименти зі швид­кістю руху деталей дозволили скоротити час до 5 хвилин. Тож завдяки науковим дослідженням одна людина тепер може зро­бити трохи більше, ніж четверо лише якихось кілька років тому» (Форд, 2015, с. 105).