§ 3. Вчення про «загальну волю» Ж.-Ж. Руссо

Життя і творчість мислителя. Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) - французький письменник і філософ, представник культурно- мистецького напряму сентименталізму. Народився у Женеві, в родині годинникаря.

У 1750 році подав на конкурс, оголошений Діжонською академією наук, працю «Чи сприяють науки й мистецтво очищенню моралі?», пе­реміг у ньому і одразу став знаменитий. Брав активну участь у створен­ні Енциклопедії Дідро-Даламбера. Коли праці «Про суспільний договір» і «Еміль» побачили світ, вони були одразу заборонені владою і привсе­людно спалені, а сам Руссо був змушений покинути Францію, аби уник­нути арешту.

Останні роки життя провів самотньо, у хвилюваннях через політич-

ні змови, які йому всюди ввижалися.

Основні праці: «Розмірковування про початок і основи нерівності» (1755 р.), «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання», «Мір­кування про вічний мир» (1762 р.).

Думки:

• Будь-яка влада - від Бога, я це визнаю; але і всяка хвороба від Нього ж : чи означає це, що заборонено кликати лікаря?

• Ми бачимо навколо нас багато таких людей, які скаржаться на своє життя, і таких, які позбавляють себе життя, коли це їм підвладно; закони, божий і людський, разом ледве здатні зупинити цей безлад. А чи траплялося вам коли-небудь чути, щоб дикун на волі скаржився на жит­тя або чинив самогубство. Судіть же менш зарозуміло про те, з якого боку ми споглядаємо справжнє людське нещастя.

• Моя справа сказати правду, а не примушувати вірити в неї.

• Мудрий законодавець розпочинає не з видання законів, а з ви­вчення їх придатності для цього суспільства.

• Чоловік краще за жінку філософствує про людське серце, але жі­нка краще за нього читає у чоловічих серцях.

• Наші істинні вчителі - досвід і почуття.

• Недостатньо сказати громадянам: «Будьте добрими!» - потрібно навчити їх бути такими; і навіть власний приклад, який у цій ситуації може слугувати першим уроком, не єдиний необхідний захід.

• Любов до вітчизни завжди дієва, бо всяка людина доброчесна, коли її воля у всьому відповідає загальній волі; і ми бажаємо того ж, чо­го бажають любі нам люди.

• Всяка злість походить від безсилля.

• Союзи, договори, довіра людей - усе це може прив'язати слабко­го до сильного, але не сильного до слабкого.

• Всяка людина, народжена в рабстві, приречена на рабство. В кай­данах раби втрачають все, аж до бажання від них звільнитися.

• Всякого роду привілеї вигідні для окремих осіб, які їх отримують, і лягають тягарем на націю, яка їх дає.

• Уся моральність людини полягає в її намірах.

• Бачити несправедливість і мовчати - це означає самому брати участь в ній.

• Природний стан - це такий стан, коли турбота про наше самоз­береження найменше шкодить турботі інших про самозбереження.

• Народ на власному досвіді навчився бути вдячним своїм прави­телям за те, що вони йому не заподіяли усього того зла, яке могли б за-

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу подіяти, і обожнювати своїх правителів, навіть коли ті ненавидять свій народ. Дурень, якому всі коряться, може, як і всяк інший, карати за зло­чини - справжній державний діяч уміє їх попереджувати; він затвер­джує свою гідну поваги владу, в першу чергу, над волею народу.

Філософське осмислення правової реальності. Жан-Жак Руссо - один із найбільш яскравих і оригінальних мислителів за всю історію ро­звитку філософських і політичних вчень.

Про державу, владу і государя. У природному стані, стверджував Руссо, немає приватної власності, усі вільні і рівні. Нерівність тут може бути лише фізична, обумовлена природними відмінностями людей. З появою приватної власності і соціальної нерівності починається бороть­ба між багатими і бідними. Знищення рівності спричинило, на думку Руссо, «жахливу смуту». Аби бідним врятувати себе, а багатим зберегти свої статки, вони домовилися («уклали угоду») про створення держави і законів, яким підкорятимуться усі.

Проте, втративши природну свободу, бідні не набули свободи полі­тичної. Створені шляхом договору, держава і закон, на думку Руссо, на­клали нові кайдани на слабкого і надали нових сил багатому, безпово­ротно знищивши природну свободу; назавжди встановили закон влас­ності й нерівності і заради вигоди декількох честолюбців прирекли від­тоді увесь людський рід на працю, рабство і убогість.

Нерівність у розподілі приватної власності, доповнена політичною нерівністю, призвели, на думку Руссо, до абсолютної нерівності в умо­вах деспотичної влади, коли по відношенню до деспота усі рівні у своє­му рабстві і безправ'ї.

Такій моделі порочного суспільства Руссо протиставляє свою кон­цепцію «створення політичного організму, як справжнього договору між народом і правителем». Основне завдання цього справжнього сус­пільного договору (який започаткував державу й ознаменував перетво­рення розрізнених мас у суверенний народ, а кожної людини - у грома­дянина) він вбачав у такій «асоціації, яка захищає своєю загальною си­лою особистість та її майно, і завдяки якій кожен, об’єднуючись з ін­шими, підкоряється тільки самому собі і залишається настільки ж віль­ним, як і раніше».

Кожен індивід, віддаючи себе під керівництво вищої, «загальної во­лі», стає особистістю й усі свої сили віддає нероздільному цілому. Від­повідно замість окремих осіб, які вступають в договірні відносини, фо­рмується умовне колективне ціле, що складається із стількох членів,

Марченко О.

Не заперечуючи самої приватної власності, Руссо разом з тим ви­ступає за відносне вирівнювання майнового становища громадян і з цих позицій критикує розкіш і марнотратство, поляризацію багатства і бід­ності. У суспільстві, вважає Руссо, «жоден громадянин не повинен бути настільки багатим, щоб мати можливість купити іншого, і жоден - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати».

Таким чином, в основі суспільного договору і правової сили суве­ренітету лежить «загальна воля», яка, на відміну від «волі усіх» (суми воль приватних осіб), захищає загальні інтереси. Суспільний договір, за словами Руссо, дає політичному організму необмежену владу над усіма його членами. Цю владу, яка скеровується спільною волею, він іменує суверенітетом. У концепції Руссо мова йде про один-єдиний суверенітет - суверенітет народу. Під «народом» він має на увазі усіх учасників су­спільного договору, тобто дорослу частину населення, всю націю, а не якийсь певний прошарок суспільства.

Законодавча влада, як власне суверенна, державна влада, може і по­винна, за Руссо, здійснюватися безпосередньо самим народом- сувереном. Що ж до виконавчої влади, то вона не може належати всій масі народу. Виконавчу владу суверен уповноважив приводити в дію закони та підтримувати політичну і громадянську свободу. Сама ж ви­конавча влада має бути так організована, щоб у разі потреби бути гото­вою «жертвувати урядом задля народу, а не народом -для уряду».

Відстоюючи панування у державі та її законах «загальної волі», Руссо різко критикує усілякі дрібні асоціації, групи та об'єднання, які вступають в неминучу конкуренцію з сувереном. Їх воля стає загальною по відношенню до своїх членів і частковою - по відношенню до держа­ви. Це спотворює процес формування справжньої загальної волі грома­дян, оскільки виявляється, що голосують не люди, а організації.

Зобов'язання, що пов'язують людей із суспільним організмом (дер­жавою), не можна порушувати. Водночас сам суверен, як стверджує Руссо, не пов'язаний власними законами. Якби суверен наказував сам собі, це суперечило б самій природі політичного організму. Суверен Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу

«стоїть вище і судді, і Закону», а отже вправі милувати винних, звільня­ти від покарання засуджених. Влада суверена включає в себе безумовне право на життя і смерть підданих. У своїй ідеалізованій конструкції на­родного суверенітету, Руссо не переймається тим, чи захищені права громадян у їх взаємовідносинах із державною владою. Він переконаний: потреба є лише у засобах, які змусять підданих виконувати свої зо­бов’язання. Отже, примус - це необхідний інструмент для побудови взаємовідносин між державою і громадянами.

Про закон і право. Закони - необхідна умова існування громадян­ської асоціації. Але створення системи законів - це надзвичайно склад­не завдання, яке вимагає великих знань і мудрості, аби досягти «союзу розуму і волі» у суспільному організмі. Справжнього законодавця Руссо порівнює з механіком - винахідником машини, який створює зразок для наслідування, а справжнього керівника держави - із робітником, який збирає з окремих деталей механізм й пускає в хід машину. Законодавчу владу Руссо характеризує як «серце Держави». У випадках крайньої не­безпеки, коли мова йде про порятунок державного ладу і вітчизни, «мо­жна призупинити священну силу законів» і особливим актом покласти захист громадської безпеки на «достойного», тобто заснувати диктатуру і обрати диктатора. При цьому Руссо наголошував: такий державний устрій повинен мати тимчасовий характер.

Висновок. Ключовими у працях Ж.-Ж. Руссо, присвяченим питан­ням державного устрою і влади, стали твердження: держава має бути народною; закони повинні створюватися народом, без посередництва виборних представників і партійних кандидатів, аби кожен громадянин зміг зробити свій внесок у побудову правової системи у державі; ідеа­льна держава передбачає збереження балансу між громадянами, уря­дом, що реалізує виконавчу владу, і народом-законодавцем, який влас­не і є громадяни, але у всій повноті прояву їх «загальної волі» і лише у момент законотворчості. Руссо щиро вірив, що відкрив людям шлях до істинного блага, створив для них нову громадянську релігію Розуму, яка, з одного боку, допоможе ефективно управляти народом заради йо­го ж блага, а з іншого - забезпечить згоду між людьми і процвітання держави.